– Як стрижемося? – Настя оглянула мою розпатлану гриву.
– Ну, оскільки мою зовнішність уже ніщо не врятує, головне – не погіршити. На ваш розсуд.
– Я багато можу розсудити,– усміхнулася вона.– Щось у стилі панк?
– Мабуть, не варто. Я людина традиційна.
– Добре,– дівчина взялася за ножиці.
Працювала вона дуже швидко, точно і якось хвацько. Мені подобалося спостерігати за нею, а від її дотиків у мене мурашки бігли по спині. Дійсно – майстриня.
– Настю, ви просто чарівниця… Як би переманити вас до нас у столицю?
– А, то ви з Києва?! – зацікавилася вона.– Була там тільки раз. Мені сподобалось… А хто вам порадив звернутися до мене?
– У нас із вами є один спільний знайомий… Мабуть, забули давнього друга?
– Друга? Хто б це міг бути? – Вона глянула з цікавістю.
– Шкільних часів. Ваш однокласник… колись навіть захистив вас від несправедливих обвинувачень.
– Невже Сергій Гайдук?! – вигукнула молода жінка.
Я розсміявся:
– Згадали! Саме він.
– Це серйозно? – здивовано й протяжно мовила вона.– Ви знайомі?
– Більш-менш. Я працюю у футбольному журналі і…
– Ото новина! – вона відступила на крок, сплеснувши руками.– А Сергійко просто молодчина, досяг свого!..
– Але ж ви знаєте, Настю, як важко його розговорити!
– Це точно! – Вона знову взялася за ножиці.
– Я саме збирався дещо про нього написати… про дитинство і юність. А він тільки відмахується. Мовляв, їдь у Марганець, поговори з Настею…
– Ви серйозно?!
– Авжеж! Вона, каже, багато розповість, людина надійна.
– Боюся, дещо йому не сподобається! – усміхнулася Настя.– Та ні, Сергій, певно, пожартував. Ми ж із ним… я його навіть в «Інстаграмі» знайти не змогла, щоб підписатись… А тут ви!
– Давно не бачилися?
– Дуже.– Ножиці і далі цвірінькали над моєю маківкою.– Я за цей час устигла школу закінчити, до університету вступила, провчилася три курси, заміж вийшла, сина народила… Стільки всього… І раптом він про мене згадав! Ото друг, чи ти ба!
Мені вчулася в її голосі іронія, але я відразу збагнув, що за цими словами ховається образа. Настя змовкла, зосереджено закінчуючи роботу.
– Ну от…– нарешті мовила вона.– Готово! Миємо?
– Що? – Я був розчарований. Ниточка, яку мені вдалося простягти між Сергієм і цією молодою жінкою, з якоїсь незрозумілої мені причини обірвалася.
– Голову миємо? – Вона раптом усміхнулася.
– Обов’язково!
Мені довелося переміститися до мийки, потім повернутися в крісло, де Настя висушила феном мою зачіску, що елегантно зменшилась, і завершила всю процедуру коротким слівцем: «Усе!»
Я поліз по гроші, але вона раптом мовила, трохи затнувшись:
– Знаєте… Клієнтів однаково немає… Давайте я пригощу вас кавою. Правда, у мене тільки розчинна. Та й цукор скінчився.
Я був готовий і не на таке, аби тільки вона розмерзлася й розговорилася.
За кілька хвилин ми вже сиділи за столиком у закутку, звідки було видно двері до перукарні. У Насті кілька разів дзвонив мобільний, але вона, не дивлячись, скидала виклики.
– Ви сказали, Сергієві може не сподобатися те, що ви про нього скажете. У вас були конфлікти?
Я намагався повернути розмову в потрібному напрямі.
– Та ні, просто пожартувала. А конфлікти… З ним неможливо було конфліктувати. І все через його характер. Він завжди вмів наполягти на своєму. Але не так, як інші. Візьме за лікоть, скаже кілька слів, зазирне в очі… І тобі відразу зрозуміло – його правда. Просто якийсь гіпноз…– Вона всміхнулась і відразу змахнула з обличчя усмішку.– Знаєте, він із тієї рідкісної породи чоловіків, з якими почуваєшся абсолютно захищеною. У мене й чоловік такий – складний, але надійний. А з Сергієм ми дружили, було. Він у мене домашки списував, після школи додому проводжав. Жили ми поряд, він подобався моїм батькам. І мені теж. Спокійний, якийсь… правильний… А на школу йому завжди було начхати. Знаєте, як він казав? Мені там нудно, я ж знаю, що все це мені ніколи не знадобиться…
– Вірив, що стане футболістом?