– Мабуть, ні. Він про майбутнє взагалі ніколи не говорив.
– Займався у футбольній секції?
– А в нас тут її немає й ніколи не було…
– І чим він захоплювався?
– Як усі. Футбол – у дворі або на стадіоні. Узимку хокей. Уже по першому снігу на шкільному спортмайданчику ставили цеглини замість воріт, грали без ковзанів, а замість шайби – тенісний м’яч. У морози ми в карти різалися в нас удома. Улітку втрьох – Іванцов, Сергій і я – ходили на пляж на водосховище. Купалися, загоряли до чорноти, іноді хто-небудь пиво приносив. А потім усе це якось скінчилося…
– Чому? – запитав я.
Але вже й сам здогадався – пригадав власну дочку в тому ж віці. З її заплутаними й наївними дитячими історіями, які швидко перетворилися на складні й болісні сюжети.
– Дівчата дорослішають швидше…– Настя глянула в бік дверей.– Чомусь стало з ними нецікаво. Ну ясно ж – чотирнадцять років. Дискотеки, старші хлопці. Залицялися до мене, намагалися сподобатись. Мені це лестило… Потім з одним зав’язалися стосунки. У нього машина, каталися вечорами. У мене просто метелики в животі, закохалася по вуха… Ми з ним одного разу довго цілувалися біля самого будинку, потім розпрощалися. Мій залицяльник поїхав, я в під’їзд – а там мої приятелі, Гайдук з Іванцовим: «Зачекай, Настю, поговорити треба…» Чого це, думаю, однаково завтра в школі побачимось… А Сергій: «Настю, зав’язуй з ним!» «Це ж мудило повний! – підтакує Іванцов.– У нього одне на думці…» Ох я й розлютилася! Відштовхнула Сашка – і бігом угору сходами…
– А потім?
– Потім? – Вона всміхнулася, повела плечем.– У школі все наче як зазвичай – поки що. Але я відчувала, що Сергій на мене вже по-іншому дивиться. Начебто здалеку. І жодного разу більше не підійшов… А щодо мого принца обидва, зрозуміло, не помилялися. Але то вже інша історія, його не стосується…
– Так і розійшлися?
– Виходить, що так… А незадовго до його від’їзду з міста в Серьожки теж почалися неприємності… Не знаю, у чому там була річ, але наче якимсь чином йому допоміг наш фізрук, В’ячеслав Іванович…
Вона потяглася за телефоном. Жест зрозумілий – бесіду закінчено, більше Настя нічого не скаже.
– Ну що ж.– Я відсунув чашку й підвівся.– Дякую за все. Й останнє запитання.
– Давайте.– Вона теж підвелася, машинально потерла скроню.– Тільки дійсно останнє. Щось я сьогодні не у формі.
– Настю, ви справді жодного разу за всі ці роки не бачились із Сергієм?
– Я б не стала приховувати. Думаю, в Марганці він жодного разу відтоді не з’являвся. А що, власне, йому тут робити?
– Та мало що. Батьків, наприклад, відвідати.
– Містечко в нас невелике, я б знала. У всякому разі, до мене він не заглядав і не телефонував… Краще скажіть – як йому там живеться?
Я затнувся – уже встиг забути про свою брехню.
– Нормально. Про його успіхи ви, напевне, знаєте, про них тільки ледачий не пише… А в іншому… Живе футболом. Дуже талановитий, і все йде до того, що з часом стане одним із найвидатніших нападників Європи.
– Одружений?
– Ні. Поки що ні.
Вона відвела очі, не бажаючи зустрічатися зі мною поглядом.
На цьому ми розпрощалися.
Уже виходячи на площу, я здогадався, де взяти телефон учителя фізкультури. У симпатичної директорки на ім’я Оксана. Цілком надійне джерело.
Глава 3
Уранці я зв’язався з В’ячеславом Івановичем, коротко виклав суть питання й одержав по-військовому чітке запрошення з’явитися на першу дня. Разом із проханням прихопити дорогою буханець «Українського».
Припустімо, я й сам не збирався йти з порожніми руками. Але хліб до чого?
До того – це стало зрозумілим, щойно я ступив у тісну кухоньку в квартирі літнього фізрука. Присунутий до стіни столик був накритий за всіма правилами: оселедчик, що скромно ховається під соковитими кільцями цибулі, огірочки-помідорчики, грибочки мариновані, капустка квашена із журавлиною, а в центрі – велетенська сковорідка зі смаженою картоплею. Бракувало тільки хліба.
Вік колишнього фізрука не піддавався визначенню. Як і в багатьох людей його професії. Рухливий, сухорлявий, смаглявий, як житній сухар, зі сливовими очима, трохи косуватими, грубо виліпленим черепом і жорстким сивим їжачком. От уже хто точно не мав проблем із зайвою вагою. За всіма звичками – такий собі життєлюб із замашками диктатора. Люди його типу відразу ж викликають симпатію невичерпним оптимізмом, життєвою кмітливістю й визначеністю в думках. Одягнений він був у тренувальні штани й фланелеву картату сорочку, а в його однокімнатній квартирці панувала охайність, майже як у казармі,– і жодного сліду жіночої присутності.