– І що ж – він дійсно більше не повертався додому?
– Чесно зізнаюся: це я попрохав, щоб його відразу взяли в діло й нікуди не відпускали. Він багато тренувався, поступово освоївся, а потім нове життя саме його повело. Тільки одного разу примчав буквально на кілька годин, забіг до мене, коротко доповів: мовляв, нормально живу, без проблем,– та й по всьому. Воно й на краще. І року не минуло після інциденту з бандюками, усе ще було свіже, друзяка його, Іванцов, і далі відпрацьовував «боржок», а на Сергія був смертельно ображений… Іванцов, до речі, через років зо два на зону таки сходив – за збройне пограбування, п’ятірочку отримав. А в Сергієві я не помилився – волі йому стало на все…
– І досі спілкуєтеся?
Мій співрозмовник знову хмикнув.
– Буває, телефонує. Щоправда, рідко. Але я не в претензії. Чим, власне, він мені завдячує? Один-єдиний раз попрохав про допомогу, та й то…
– А де тепер його мати?
– Ірина Андріївна? Уявлення не маю. За всі ці роки жодного разу більше її не зустрічав. Місто в нас мале, чесно скажу – навіть дивно…
По суті, я одержав більше, ніж розраховував. Навряд чи відставний фізрук додасть що-небудь істотне до того, про що я вже довідався. Настав час вибиратися звідси, поки ноги ще мене носять.
– Як діятимеш далі, Олексію? – поцікавився мій співрозмовник.
– З’їжджу до спортінтернату, поспілкуюся з людьми.
– А навіщо тобі туди тягтися?
– Тобто?
– Тільки час змарнуєш. Дам я тобі координати хлопця, який в одній групі з Сергієм навчався. Вони наче дружили, але хлопець так і не піднявся, пороху забракло. Теж місцевий, звати Юрій, нині працює на кабельного провайдера, точки під’єднує. Іноді грає за наш «Гірник» в обласній лізі… Пиши номерок!
Ми пропустили ще по дві чарки, усмак попліткували про поточні футбольні події та розійшлися по-приятельски, обмінявшись адресами й телефонами…
Зустріч ця багато що розставила на місця. Принаймні причина зникнення Сергія Гайдука з поля зору друзів і вчителів тепер була мені зрозуміла.
На вулиці було тихо, трохи підморожувало. Ми з відставним фізруком посиділи добряче – до пізніх сутінків. Робочий день усюди скінчився, навіть дрібні приватні крамнички здебільшого позачинялися. Вуличні ліхтарі заливали околиці йодистим світлом; опале листя, прихоплене морозцем, похрускувало під ногами.
«Порівняно зі столичною годиною пік – чудово…– розслаблено міркував я, глибоко вдихаючи холодне повітря з якимось присмаком сторонньої гіркоти.– Жодного тобі хаосу, ніяких заторів, перехожих можна порахувати на пальцях…» Дорогою додому я встиг розсортувати в пам’яті подробиці почутого від В’ячеслава Івановича, вирішив дещо записати відразу після повернення, але на цьому – край: необхідно привести себе до ладу. Цього правила я дотримувався неухильно: після випивки – ніяких серйозних справ.
Зранку, щойно продерши очі, я набрав номер, який учора заніс у «Контакти». Абонент не відповідав. Я повторив виклик іще кілька разів – те саме. Про всяк випадок надіслав есемеску:
«Вітаю, Юрію! Я спортивний журналіст із Києва. Хочу поговорити з вами про Сергія Гайдука. Збираю матеріал для книжки. Чекаю на ваш дзвінок!»
Почекав близько години, але дзвінка так і не було.
Зате виникла хазяйка квартири зі звісткою, що оплачений мною термін оренди житла сплив. Поки вона обводила очима кімнату – чи сам я, чи не встиг розгромити її власність,– я вручив їй гроші й оголосив, що збираюся затриматися в місті ще на день.
Вусата дама ретельно, немов обнюхуючи, перерахувала купюри й вийшла.
Я знову зателефонував до загадкового Юрія, але його телефон одразу вимкнувся. У мережі він виник тільки після полудня. На мій черговий дзвінок відгукнувся цілком молодий голос, який, щоправда, звучав приглушено, мов із льоху.
– Юрій? – запитав я, коротко відрекомендувався й повторив те саме, що було написано в повідомленні.
– Я не в’їжджаю, чувак, чого тобі?! – хрипко пробубнів голос.– Я тут приболів…
– Хочу взяти в тебе щось таке типу інтерв’ю. Ви ж дружили з Гайдуком в інтернаті.
Я чомусь одразу відчув ворожість до цього типа.
– А я тут до чого?
– Мені порадили звернутися до тебе.
– Хто?
– Неважливо. Яке це має значення?
– Для мене має,– гнув він свою лінію.