– Припустімо, В’ячеслав Іванович.
– Це ще хто?
– Тренер.
– Не знаю такого!
– Зате він тебе знає.
– Це ваші з ним проблеми. На фіґ мені це інтерв’ю?
– Це остаточна відповідь? Напружся трохи, подумай. У Києві буваєш?
Подіяло. Та й у голові в мого співрозмовника наче почало прояснюватися.
– Добре. Тоді через час у ресторані «Осінь»,– нарешті визначився він.– Знаєте, де це?
– Знаю.
– Щот – за вами!..
У залі «Осені» я відшукав свого клієнта без проблем – о третій дня приміщення було геть порожнє. Юрій сидів біля вікна, перед ним стояв наполовину спустошений келих пива та блюдце з рештками солоного арахісу. Спортивний костюм, тупоносі високі черевики – такі я бачив учора на ринку; набрякле обличчя, мішки під очима й жовтуватий відтінок шкіри – ознака перевантаженої печінки. Зваляне, давно не мите волосся. Діагноз очевидний, тут і до ворожки не ходи.
Коли я підійшов до столика, Юрій жадібно ковтнув свого білого нефільтрованого і, не вітаючись, запитав:
– Це ви дзвонили?
Лоб у нього був мокрий від поту, він чомусь дуже нервував.
– Так.– Я знову відрекомендувався.
– Мені по барабану…– Він знов уткнувся в келих і, не підводячи очей, буркнув: – Тільки… того… обставини змінилися.
– У чому річ? – Я сів навпроти.
– За інтерв’ю – п’ять сотень…
– Добре,– я знизав плечима.
– Покажіть гроші!
– Ти що, серіалів надивився? – Я мимоволі розсміявся.– Гроші будуть, якщо я дістану розумну інформацію. Ти й так мені півдня голову морочив.
– У вас у Києві за це платять.
– Хто як,– сказав я.– Деякі навіть самі приплачують. Є що розповісти?
– Найдеться. Тоді й обід на додачу…
Він явно нахабнів, але я вирішив набратися терпіння. Хто знає, що може бути відоме цьому похмільному типові, дивлячись на якого, відразу хочеш вимити руки.
Мій «інтерв’юйований» підкликав офіціанта й замовив борщ, ескалоп із картоплею фрі, салат і ще один келих білого нефільтрованого. Я взяв пляшку «Хейнекену», побажав йому смачного й подався шукати туалет.
Коли я повернувся, він уже дожовував ескалоп.
Офіціант прибрав тарілки, Юрій задоволено відкинувся на спинку стільця й потягся до пива.
– Ну, і що повідаєш?
– А шо інтересує? – відгукнувся він запитанням на запитання.
– Усе, що стосується Сергія Гайдука.
– Так у нас інтерв’ю чи як? Ставте питання.
– Не піде. Я хочу, щоб ти просто розповів усе, що пам’ятаєш. Якщо хоч щось пам’ятаєш.
– З пам’яттю в мене все о’кей.
– Тим паче. Поїхали!..
Я виклав на скатертину диктофон, увімкнув і, намагаючись, щоб мій власний голос звучав зовсім нейтрально, попри антипатію, яку викликав у мене цей тип, мовив:
– Розповідайте, Юрію, про те, як ви познайомились із Сергієм…
Інтерв’ю вийшло довгим і незв’язним. Часом Юрій збуджувався, часом майже засинав. Що ж до змісту, то з ним ще належало розібратися.
Щойно ми закінчили, я поклав гроші на стіл і, залишивши мого співрозмовника проводити вечір в «Осені», повернувся до свого тимчасового лігва.
Настрій у мене відповідав погоді: трохи потеплішало, пішов дощик, що обіцяв до ночі перетворитися на зливу. Під ногами хлюпотіло, але мої черевики поводилися пристойно.
Удома я зварив каву, дістав диктофон і запустив запис від самого початку.
«…Ну… це… короче, Сєрьога, або… е-е… Гайдук… він приїхав в інтернат у сьомому класі… Його відразу підселили в нашу кімнату в гуртожитку. Там жили я, Вітя Шевчук, Бодя Мельник і Стас Бондар… Нас і так четверо, не продихнути, а тут ще одного всунули… Єслі чесно, ми не сильно раді були. Тим більше що пронюхали – його не просто так узяли…. тіпа по блату… І він нам зразу не понравився: тіхарь, собі на умі, мовчить всьо врємя… Нам звеліли ввести новенького в курс, ну, ми й ввели: чужого не чіпать, на нашу територію не сунуться, свої шмотки й форму не розкидать. Він кивнув – і у свій куток. Ми рішили – видрючується, і він ще дужче нам не понравився… Ми спєрва за ним всьо врємя слідили: не споре ні з ким, держиться в стороні, придивляється. Тренер наш, Пилипович, дасть якусь вправу, ми пітніємо, а цей чисто тормоз: стоїть. І не кажи йому ні слова! Но коли дійшло до “човників” – це біг попарно від лицьової до лицьової,– у напарники Сергієві дістався Богдан Мельник, а він у нас самий луччий спринтер. Ми тільки посміхаємось, а Сергій як куля стартонув – і не вспіли ми озирнутись, як він Бодю на п’ять корпусів обставив. Пєрвий шок! Оказується, пацан на щось способний… Помню ще пєрву “двухсторонку”. Гайдук у нашу команду попав. Одкривається класно, но пас йому ніхто, само собою, не дає, а відбирати м’яч він не вміє. Так і бігав зря, потом розізлився, перехватив м’яч у свого ж гравця, моментально одірвався од суперників і забив. Пилипович свистить: “Стоп! Гайдук, сорок раз віджатися!” У нас такі понти останавлювали жостко…»