Я подовгу обсмоктував кожну деталь, напружуючи пам’ять і прицінюючись, наскільки вона важлива для «роботодавців». І почувався при цьому зеленим новачком.
Урешті я знову ввімкнув диктофон – щоб прослухати ту частину одкровень Зінчука, яка стосувалася перших спортивних гонорарів Сергія й того, як він опинився в Харкові.
«…Один раз на канікулах Сергій вештався по городу. А городок там – один в один Марганець, тільки пилі літом менше. Ну й набрів на самодєльне поле, де якісь мужички якраз готовилися зіграти у футбол. Виглядів він тоді старшим своїх чотирнадцяти. Постояв, подивився. Запитав: можна з вами? Ті согласились, у них саме одного гравця не хватало… В общем, справив він на них враження – три рази забив, команда його виграла. Розім’явся, зібрався вже валити, коли підходить до нього їхній капітан і предлагає одпразнувать перемогу – пива попить… Сергій йому – спиртного не вживаю. Тоді мужик простягає двадцятку – тоді це ще були гроші. Вони, оказується, на бабки закладалися, переможець забирав увесь “банк”, щоб гуртом пропити… Отак Сергій заробив пєрвий спортивний гонорар… Потом він ще не раз із ними грав, но не розказував про це. Якби тренер узнав, шо хтось грає за гроші й на стороні – були б великі проблеми…»
Я пропустив довгий шматок – розповідь Зінчука про життя в спортивному інтернаті. Нічого нового: свого часу я цим цікавився й не з чуток знав, який вигляд усе має в дійсності. Занедбані гуртожитки, двоярусні армійські ліжка, моторошні туалети, бруд на кухнях, казенні облуплені стіни, задуха й холод водночас, вікна зі щілинами… Не клубні, скажімо щиро, академії. Проте з них вийшло чимало розумних спортсменів – завдяки ентузіастам, які там працювали.
«…Пилипович – тренер наш – був дядько специфічний. Склад на гру він всігда вибирав по якомусь натхненню, ніколи нічого не об’ясняв. Бувало, самих сильних оставляв на лавці. Сергій, наприклад, у нього оттудова не вилазив, потому й злився. Він же на тренуваннях робив на повну, і получалось непогано… Єдине – з тактикою сначала не дружив. То “провалиться”, то з офсайду забуде вийти. І в захисті не працював, ну це таке – усі нападаючі цим грішать. Та Пилипович, видно, хотів, щоб Сергій характер показав, от і гнув свою лінію… Граємо ми, допустім, у дитячо-юнацькій лізі, тренер його обидва тайми на лавці маринує, а тоді вдруг раз – і випустить на послєдніх минутах на заміну. Сергій як пружина заведена, а підтримки йому нема, хлопці вже набігалися, не вірять, що можна хоч щось переламать. Сергій метається, пробує нас завести, а без толку. Йому ж даже не рахунок був важливий – він усігда був націлений на атаку, як ракета… А потом якось простудився наш основний нападаючий, Павло Савченко, температура під сорок. Пилипович Сергію крізь зуби: давай, готовся, вийдеш в основному складі… Ну, почали. Суперник возить нас як хоче, ми відбиваємось, но йде до того, що нам от-от заб’ють. Тут – бемс! – Сергій у центрі поля зняв м’яч із ноги в їхнього захисника. Бодя Мельник поруч оказався, і вони вдвох кинулися до чужих воріт. Ще одного захисника Сергій обійшов на швидкості – і обидва виходять на їхнього воротаря.
Гайдук замахується – і вдруг оддає пас Боді! А той, по ходу, не ожидав, успів тільки ногу підставить, пробив у касаніє – і мимо воріт.
Пилипович за півминути вигрузив усі матюки, скільки їх є в природі. Останавлює гру, підзиває Сергія й сичить: “Ти шо ж це, дурбецало, виробляєш?! Ти ж форвард! Повинен сам завершувати епізод!” А той: “Ми ж команда… Просто хотілося відіграти на партнера…” “Якого, в задницю, партнера?! Ти – Нападаючий! Ще раз запореш атаку – заміню, і більше про гру даже не мєчтай!”
Граємо дальше. Після такої прочуханки Сергій, наоборот, почав м’яч передержувать. Нарешті, виходимо в контратаку – пройшла довга передача прямо на нього, він спиною до чужих воріт прийняв, обробив м’яч, розвернувся, а тим врємєнєм у зоні на фланзі одкрився крайній хав. Логіка проста: котнуть м’яч туди, а самому рвонуть порожняком до воріт і попробувать перехватити простріл. А Гайдук я-ак закрутить метрів із двадцяти п’яти – і з такою силою, шо воротар єлє дістав. Пилипович мовчить, тільки сопе люто. Оп’ять момент: Сергій у центрі поля чіпляється за м’яч, протягує метрів двадцять, хтось із наших одкривається на паралельному курсі – ну оддай же йому, а собі шукай позицію для обострєнія. Нє – він держе, тягне м’яч сам, поки його не зрубують захисники. Сергій падає, арбітр не реагує, Пилипович рикає: “Ти що, сучий син, вобще гру не читаєш?! Усе, нах з поля!”
Но суть у тому, що всі ці історії якраз і помогли Сергієві розібраться, коли самому атакувать, а коли пас оддать. Та Пилипович його однаково весь слєдующий матч на лавці промаринував. Випустив тільки в послєдні п’ятнадцять минут – а в нас гра вже сложилася непогано, та ще й Сергій за ці четверть часа дубль оформив: два простенькі голи після прострілів із флангів.