Отак він і почав регулярно забивать. Но Пилипович мовчок – він вобще ніколи нікого не хвалив. Зате пойняв: пацан умонтувався в команду… У нас вобще банда дружна вийшла. Ядро – Вітька Шевчук, Бодя Мельник, Стас Бондар, ну й Гайдук, само собою. Єслі по прізвиськам – Шеф, Мел, Боня й Дока. А я, значиться,– Зіна. Особенно близько Сергій зійшовся з Шефом і Бонею, к тому же, з Шефом вони постоянно грали у зв’язці: Сергій на острії, а Вітька трохи ззаді, тіпа одтягнутий форвард. Шеф був високий, м’язової маси хватало, міг і на верхньому етажі поборотись, зачепиться за м’яч і бистро скинути його в зону Доки, а той уже на скорості шось соображав…
В общем, Гайдук скоро став нашим самим луччим бомбардиром. А так – у чемпіонаті юнацької ліги команда наша звьозд із неба не хватала. Максимум – кріпкий середняк, як ото кажуть. Лідерами були ті, хто представляв академії великих клубів. Та прийшлося й на виїздах пограти: Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Полтава, Черкаси…
Ви питали, як у Сергія було зі здоров’ям у той час? Та нормально. Тяжких травм не було, а в остальному – простудиться, днів два відлежиться, і вперед… А що касається перспективи… даже не знаю, як вам об’яснить. У каждого з нас була своя дорожка в спортінтернат, у багатьох сильно плутана. А заклад цей не похожий на академії професіональних клубів, так шо про футбольні перспективи нічого й говорить. Ну кому ми на фіґ здалися? Так шо ні про шо особо не мріяли. Ні, каждий, канєшно, тихцем подумував: от би стать професіональним гравцем нормального клубу! І Сергій у перву очередь. Це він собі вбив у голову, коли в нього стало получаться. Появилась якась ціль. Шеф і Боня думали так само. А ми з Мелом щитали, шо це все дешеві понти, лірика… Чого? Та того, шо я всігда трєзво дивився на вєщі. І на людей тоже. Навіщо усложнять собі жизнь?..»
Отут я взяв тайм-аут – щоб зібратися з думками, зараз потрібна чашка чаю, і то міцного.
Зінчук, цей типовий лузер, досить виразно намалював картинку інтернатського життя. У тому числі й історію з пропозицією підробити документи – від заступника директора спортінтернату. Вона мене не здивувала – таке всуціль провертають із перспективними хлопчаками з провінції, зменшуючи їм вік на рік-два. Мета? Щоб пройти відбір, сподобатися селекціонерам клубів вищої ліги й пробитися в солідну футбольну академію або школу. Паспортів у хлопців ще немає, а липове свідоцтво про народження – питання наявності певної суми й потрібних людей. Якщо це вдавалося, то хлопці здавалися міцнішими й дужчими на тлі своїх «однолітків», що часом відчиняло перед ними двері в професійний футбол.
Віктора Шевчука батьки відрадили грати в ці ігри, Богдан Мельник погодився, Сергій Гайдук, як я й очікував, навідріз відмовився навіть обговорювати таку можливість.
Проте їх уже помітили у виїзних іграх, і незабаром усю трійцю запросили до Харкова. Наприкінці дев’яностих там було створено новий футбольний клуб «Арсенал» із дуже сильною базою та власною футбольною школою, він активно розвивався, і тренери шукали талановиту молодь. Інтернатське начальство відпустило хлопців на перегляд, а коли ті його успішно пройшли й дістали пропозицію переїхати, зажадало від клубу компенсацію на розвиток спорту в районі й окрему суму за кожного – по тридцять п’ять тисяч гривень. Фінт був нахабний, але «покупці», пересилюючи себе, погодилися сплатити більшу частину.
Хлопці надихнулися – харківський клуб, нічого собі! Форма, стипендія, нормальні умови… Залишалося переконати батьків розщедритись і сплатити інтернату решту компенсації. Шевчуку й Бондареві це вдалося, а Сергій не мав звідки взяти гроші. Геть засмучений, він лишився в інтернаті, але втрутився той самий В’ячеслав Іванович, який два роки тому привіз його туди. Пригрозивши начальству, що накатає скаргу у федерацію футболу, він зрештою домігся, щоб Сергія відпустили безкоштовно. І, до речі, у нашій з ним розмові ані словом про це не згадав.
Залишалося приблизно чотири з половиною хвилини запису.
«…Знаєте, чого більше всього хотів Сергій? – знову зазвучав голос Зінчука.– Вийти на поле в якомусь міжнародному матчі, і шоб на трибуні сидів його батько. Він сказав тоді: мені начхать на публіку, я б грав для нього одного. Щоб він нарешті зрозумів, що футбол – неабищо… Була в нього така заморочка. Це єдиний раз, коли він розколовся, а так всігда жив замкнуто. Ні, бувало – бешкетували разом, нам же всього по п’ятнадцять було, но він тримався вроді як збоку. З дівчатами в нього були рівні отношенія, алкоголь, куриво – нікада. Тільки футбол…