Віддихавшись, я знову рвонув нагору, тепер уже до ложі преси. Звідти все як на долоні. Правда, кут нахилу трибун такий, що через віддаленість від поля футболісти здаються строкатими комашками в траві. Стадіонна обслуга нашвидку розчищала сніг, який припорошив зелений газон, і наносила червону фарбу на ледь помітні лінії розмітки. Ще здалеку я помітив сітку з жовтими м’ячами – отже, за прогнозом, сніг піде знову.
До ложі преси теж почали підтягатися колеги. Похмуро віталися, обмінювалися рукостисканнями. Це в них цехове – той, хто мав справу з київськими спортивними журналістами, у курсі, що більшість із них далеко не веселуни. На приїжджих, особливо коментаторів, дивляться косо, та й один з одним не те щоб привітні. Упевнені в собі, тепло і яскраво вдягнені, знають собі ціну…
Гра почалася мляво, без драйву. Одесити відбивались, атаки киян знову й знову загрузали в їхній обороні, але на останніх хвилинах першого тайму «Динамо» вдалося зламати їхній опір і забити. Я трохи змерз і, щойно пролунав свисток на перерву, жваво помчав донизу, сподіваючись відігрітися під трибунами. Повертаючись із гарячим стаканом міцного чаю, біля виходу в сектор я мало не зіштовхнувся з якимось чоловіком, що перегородив мені дорогу.
– Пробачте,– буркнув я, намагаючись обминути перешкоду.
– Хвилинку, Олексію Петровичу! Я вас не затримаю…
Хтось міцно взяв мене за лікоть, і я мимоволі зупинився.
Переді мною стояв Андрій Черниш – футбольний агент, що представляв інтереси багатьох провідних гравців, у тому числі й Гайдука. Середнього зросту, завжди енергійний і рухливий, з виразом деякої зверхності на чисто виголеному сухорлявому обличчі. Цього виразу він не втрачав за жодної умови, навіть коли розмовляв із бонзами з керівництва федерації. І ще – фірмова кривувата усмішечка на тонких губах. Черниш бував у високих кабінетах, подейкували, що з його участю розпиляно чималі гроші, та й загалом істота малоприємна. Дехто навіть побоювався його й у міру можливості уникав контакту.
Поглянувши на мене знизу вгору, Черниш із ходу взявся до справи.
– Ходять чутки, що ви якось надто серйозно зацікавилися Гайдуком… Книжка чи щось у цьому роді… Не зарано?
Цього слід було чекати. Версія, якою я користувався, щоб поговорити про Сергія з різними людьми, вже поширилась. У навколофутбольному середовищі нічого не приховаєш. Та я не дуже й шифрувався.
– А хіба вам це не на руку? Піар, до того ж, безкоштовний. Я б на вашому місці радів.
– На своєму місці я вже як-небудь сам розберусь. А от як поставиться до цього Сергій?
– А чого б йому заперечувати?
– Ви ж знаєте, якої він думки про такі речі.
– У публіки є запит на книжку,– відмахнувся я.– Може, хочете спонсорувати видання?
– Ще чого! – Черниш поморщився.– Та й вам, Олексію Петровичу, я б не радив марнувати час і сили… Гайдук – брендове ім’я… Скажу прямо: прав на його використання ви не одержите в жодному разі. А якщо спробуєте – будемо розбиратися в суді. Ви от опублікували чудове інтерв’ю із Сергієм. Там досить інформації для тих, хто цікавиться. А тепер дайте йому спокій і займіться своєю справою. Усьому свій час.
– Це порада чи заборона? – з усмішкою поцікавився я. Черниш городив нісенітниці, але в його голосі лунала відкрита погроза.– Ніякої книжки ще немає в природі, а ви чомусь стривожились. А взагалі, існує нормальна європейська практика. Популярність передбачає високий ступінь відкритості…
– Я як агент Сергія висловив наше спільне ставлення до вашої сумнівної ідеї. Висновків доходьте самі. А щодо європейської практики…– Він спробував зверхньо поплескати мене по плечу, але я відступив убік.
Чорт забирай – чай майже охолов!
Я почав підніматися до ложі преси, намагаючись зрозуміти, що насправді стоїть за цією розмовою.
Зазвичай агенти готові на все, аби тільки про їхніх клієнтів говорили й писали якомога більше й частіше. Деякі приплачують медійникам за те, щоб тій або іншій персоні було приділено особливу увагу або якусь інформацію подано в необхідному ракурсі. Інші самі створюють інформаційні приводи, щоб нагадати публіці про свого підопічного. Але Черниш щойно недвозначно дав мені зрозуміти: тема Гайдука закрита, не лізь не у свою справу. Що за цим стоїть?
Що? Рано чи пізно це з’ясується. Тим більше що мені глибоко начхати на погрози цього типа.
«Динамо» не без скрипу обіграло «Чорноморець», і до редакції я повернувся в кепському гуморі. Сів редагувати матеріали фрилансерів, різав безжально і жовчно коментував.