Уже пізньої ночі, коли номер нарешті пішов у друкарню, а колеги розповзлися по домівках, шеф за традицією запропонував «по п’ять крапель». Я не став заперечувати. На робочому столі виникли старовинні грановані лафітнички, почата пляшка коньяку, лимон і упаковка з тонко нарізаним сиром.
– Ну що, Петровичу, з Богом?!
– Ну а як інакше,– підтримав я.
– Може, все-таки скажеш, що там у тебе відбувається?
– Відколи це тебе хвилюють чужі проблеми?
– Чого ти відразу кидаєшся? – Він глянув з образою, відставив чарку.– Ми ж ніби друзі…
– Друзі,– сказав я.– Давай, будь здоровий! Сповідаюсь: усе в мене гаразд. Формат «нормал»!
– Ну, дивись, у разі чого я…– Він не доказав, але вже було видно – заспокоївся. Після чого ми плавно перейшли до футболу й редакційних справ.
Тільки за півгодини, коли шеф уже добряче розслабився, я вирішив торкнутися того, що наразі цікавило мене найбільше.
– Слухай, може, ти в курсі, чому Гайдук такий закритий? – ніби між іншим запитав я.
– Ти що маєш на увазі?
– Ховається від журналістів, коментарів майже не дає…
– Але тобі ж дав інтерв’ю?
– Загальні місця, нічого конкретного. В Інтернеті про нього немає навіть мінімальної інформації. Невідомо, де виховувався, як починав кар’єру, де живе…
Тут я, звичайно, лукавив.
– Та навіщо він тобі? – здивувався шеф.– Тільки час гаєш. Ми ж про нього більше нічого давати не збиралися…
– До слова сказалося. Якось усе це ненормально. Про інших гравців збірної – купи мотлоху опубліковано, особливо жовтого, а про найкращого бомбардира країни – ані звуку.
– А чому дивуватися? Гайдук, щойно піднявся, відразу так себе й поставив. Тепер ніхто з нашої братії не хоче мати з ним справ. Колючий хлопець, закритий наглухо, як сейф.
– Та ж народу цікаво. А попит народжує пропозицію…
– А йому вся ця медійна активність по барабану! – Головред закашлявся, поліз по цигарки.– І чорт з ним! Головне – забиває… Одні забивають, інші язиками працюють. А щодо інтерв’ю – це ти дарма. Ти подякував йому за довіру?
– Угу, квіточки підніс,– я усміхнувся в бороду.– Жарти жартами, а все-таки… Тобі не траплялося ще що-небудь про нього чути?
– Усяке кажуть…– шеф почухав потилицю.– Що стосується приватного життя – десь я чув, що раніше він сильно зависав на спортивному покері. Є один такий клуб, там гра йде не в загальній залі, а в окремих кабінетах… Але це ж не кримінал. Власне, і все.
– А живе він де, у Конча-Заспі?
– Ти що, Петровичу, в папараці вирішив податися? Зовсім з глузду з’їхав?
Тут він майже вгадав. Тому я вирішив згорнути розпитування й пішов убік:
– Знаєш, після інтерв’ю мене заїла цікавість. Ми ж із ним проговорили чи не дві години, але я так і не зрозумів, хто він насправді. Якийсь він… індиферентний. Уперше зустрічаю спортсмена високого класу, який поводився б отак.
– Гайдук і для мене, Петровичу,– темна кімната. Дивишся в неї з вулиці, а на склі – самі відблиски, не зрозумієш, що там усередині.– Шеф потягся до пляшки, глянув на просвіт: чи хлюпоче там іще що-небудь.– Давай-но наостанок – і по домівках… І будь спокійний – живеться йому значно краще, ніж нам. У всьому…
Глава 5
Ліг я пізно, а вставати мусив уже другий день поспіль екстремально рано. Якби не рішення виїхати сьогодні першим поїздом, я б заткнув глотку будильникові, сунув його під ліжко й завалився б досипляти.
Та ні. До Харкова я маю потрапити не пізніше як опівдні…
Вицідивши кухоль зеленого чаю й мляво пожувавши те, що першим трапилося під руку, я прихопив зібрану ще вчора дорожню торбу й сяк-так виповз на вулицю. Там було ще темно, учорашній сніг стрімко танув, крижана вода тарабанила по бляшаних підвіконних відливах і навісах під’їздів.
Стрибаючи через калюжі, я подумки кляв англійських скаутів, український футбол і власну безмозкість, однак і далі просувався в бік вокзалу.
Зрозуміло, я міг би перенести від’їзд хоча б на кілька годин – протягом дня до Харкова їдуть аж три експреси. Але, виїхавши в другій половині дня, я опинюся в Харкові вже надвечір, і шанси сьогодні ж побачитись із Шевчуком суттєво зменшаться. День буде викреслено з життя, знову доведеться стирчати в готелі й безглуздо протирати штани.
Швидкісні поїзди «Інтерсіті+», відомі примхливою вдачею й здатністю застрягати на півдорозі,– усе одно найкраще, що лишилося нам у спадок після Євро-2012. Крім спогадів про сам чемпіонат, звісно. Дороги, скажете ви? Так, де-не-де… Стадіони? Аж чотири штуки. Плюс Дніпропетровськ і Одеса, чиї арени не брали участі в турнірі. А скільки грошей було розпиляно й безвісти випарувалось? Утім, звична історія, нас не здивуєш…