Так що Харків у порівнянні зі спортінтернатом здався нам раєм. Нас і ще трьох хлопців оселили в трикімнатній квартирі біля метро «Наукова», майже в самому центрі. Нам із Сергієм дісталася ціла кімната на двох. Чисто, зручно, є все необхідне для відпочинку. І ніякого нагляду, можна сказати – повна воля! – Мій співрозмовник відкинувся на спинку диванчика й широко розвів руки, немов намагаючись охопити всю цю волю.– І при тому – люта дисципліна. З нас від першого дня стали ліпити професіоналів. Один пропуск тренування без поважної причини – негайне відрахування. Запізнення на п’ять хвилин – зайва година в тренажерці, і до сьомого поту. Не особливо загуляєш, хоча ми таки примудрялися…
Я всміхнувся. Дещо про життя в клубних футбольних школах мені було відомо.
– Стипендія – чотириста гривень на місяць. Плюс десять баксів за кожну гру. Ми таких грошей раніше й уві сні не бачили – і передусім розжилися справжніми бутсами. Зі стоку, але майже новими. О, це був грандіозний кайф: вийти на поле в справжньому футбольному взутті!.. Нам видали повний комплект екіпірування: ігрова форма, кілька светрів, зимовий одяг, одяг для тренувань під дощем, футболки з емблемою клубу – усе по-дорослому! Ті, хто вже давно прийшов у команду, жартували з нас, але ми страшенно пишались і почувалися причетними до великого футболу… Що ви – клубна команда!..
Айфон завібрував і поповз по столу. Шевчук скоса глянув на дисплей, звів брову й натиснув відбій. Я встиг помітити: його доглянуті нігті вкриті безбарвним лаком.
– Так… Отже, основна команда «Арсеналу» тоді грала в другій лізі. І це після того, як у сезоні 2004–2005 вони вийшли на друге місце, а клубні боси передали право виступати у вищій лізі щойно створеному клубу «Харків». Пам’ятаєте цю історію?
Я ствердно кивнув.
– Донині не знаю, що за тим стояло,– розповідав далі він.– У всякому разі, нам постійно повторювали, що для клубу дуже важливо готувати талановиту молодь, власний резерв. Ну й чудово, хто б заперечував? Ми зі шкіри пнулися, сподівалися потрапити до основного складу – адже таке бувало і з молодшими хлопцями, а вже ми б себе показали…– Шевчук криво посміхнувся, його красивим, доглянутим обличчям ковзнула неприємна гримаса, а в голосі зазвучало щось схоже на іронію: – Але тут далися взнаки вік, гормони, відносна воля, міське повітря, врешті-решт… Сергій, найстійкіший із нас, і той не втримався… І стадний інстинкт, звичайно, так. Команда ж – не тільки колектив, але й маленьке плем’я. Не всякий ризикне відпасти й стать відщепенцем. Ну, ви розумієте, про що я…
Я розумів. І з дедалі більшою цікавістю чекав на продовження.
– До якогось моменту Сергія взагалі нічого не цікавило, крім ігор і тренувань. Він навіть сам собі додав ранкові пробіжки. Дивлячись на нього, і я втягся. Але не минуло й місяця, як уся ця тупа робота над собою мені набридла. Ну не розумів я цього фанатизму. А в нього постійно тільки режим. Безмір часу витрачав на вовтуження з м’ячем, відпрацьовував фінти, міг просто у дворі розставити цеглини й між ними тренувати прокидки, обведення, постійно щось вигадував… Через те ми дражнили його Бразильцем. Упертий… Але попри всю різницю характерів ми і далі трималися разом, і розбіжностей у нас не було. Питання виживання – адже в команді до нас спочатку ставилися не дуже. Харків’яни провінціалів не шанували, хоч об’єктивно ми троє: я, Серьога і Боня – були сильніші й краще підготовані, аніж вони. Потім усі поступово притерлись, але однаково команда була розбита на компанії. На, так би мовити, групи за інтересами… Звичайна історія серед хлопців цього віку, хоча всі ми варилися в одному казані. Зрештою, в нашому житті був не тільки футбол…
– Що ви маєте на увазі?
– Різні речі…– Він розсміявся.– Але, Боже борони, ні дурі, ні азартних ігор… ми троє навіть не палили. Алкоголь – так, бувало. Але в міру. Пам’ятаю, у Дані Федоркова був день народження – шістнадцять років, дата. Він покликав практично всю команду. Батьки виконували всі його забаганки: тато, шалений футбольний фанат, мав солідний будівельний бізнес і для сина нічого не жалів. У Дані була навіть власна квартира. І от ми троє вперше в житті опинилися на справжній вечірці. Роби що хочеш, спиртного скільки завгодно, кальяни, плазма хай-фай на всю стінку…
Між іншим, із цієї вечірки все й почалося. Усі ці «культурні посиденьки» стали традицією – ми ж були фізично міцними хлопцями, я в ті роки уявлення не мав, що таке похмілля. Далі – більше…