Сказано – зроблено.
Надвечір ми вибралися з дому. В’ячеслав Іванович зовсім по-дитячому витріщався на київські «новобуди», охкав і журився. Київ у його пам’яті зберігся таким, яким був років десять тому. Часом він навіть запускав матючок на адресу нинішніх архітекторів і забудовників. Проте витяг звідкись стару кодаківську «мильницю» і разів зо два попрохав клацнути його на тлі якогось офісного хмарочоса.
Потім ми спустились у метро, доїхали до станції «Університет», а звідти неквапом зійшли до Хрещатика. На Майдані відставний фізрук притих, стяг з голови замшеву кепку й забурмотів щось під ніс. А коли ми вже підіймалися Інститутською, вперше побачив меморіали, портрети загиблих, прошиті кулями щити, згаслі лампадки й остаточно спохмурнів. Відвернувся і з твердою впевненістю мовив:
– Горітимуть у пеклі, вбивці!
Я змовчав, а мій супутник казав далі:
– Як почалися події на Майдані, я, розумієш, місця собі знайти не міг, на стінку ліз… Став збиратися до Києва, домовився вже з хлопцями – і тут мене шибануло. Сусідка поміряла тиск, а там чортзна-що. Перелякалася, швидку викликала. Так я й провалявся півтора місяця в лікарні… Знаєш, скільки моїх колишніх учнів і вихованців пішли на фронт? Дев’ятеро! Майже команда. А двоє загинули, поряд їх поховали…
Він іще довго бродив Інститутською, вдивляючись в обличчя на фото, з гіркотою хитав головою, беззвучно ворушив губами.
Дорогою до «Олімпійського» В’ячеслав Іванович не зронив ані слова. І тільки коли з-за рогу з’явилась яскраво освітлена частина чаші величезного стадіону, схожого на летючу тарілку, на його губах знову з’явилась усмішка. Ми підійшли ближче, комплекс розгорнувся повністю, і мій супутник зупинився, милуючись.
– Ох, Олексію, ти навіть не уявляєш, як я колись мріяв зіграти тут, хоча б один матч! Але не вийшло, не судилося…
Із цього моменту колишній тренер опинився у своїй стихії, хоч багато що тут його дивувало: стюарди на службовому вході, огляд рюкзаків і дипломатів, прес-рум, лабіринти коридорів і переходів під трибунами, ложа преси, обладнання коментаторської позиції, самі журналісти. Ледь опинившись у ложі, він, ні на що більше не звертаючи уваги, став стежити за розминкою команд, відпускаючи скупі зауваження, а часом даючи надзвичайно влучну оцінку гравцям команди суперника, про яких нічого до ладу не знали навіть мої колеги. Навіть у тому, що здавалося мені несуттєвим і вторинним, він знаходив привід для обговорення:
– Отой, з борідкою… Бачиш, Петровичу, як неохоче рухається? Зовсім не мотивований… А темненький, з косичкою, має чудовий вигляд з м’ячем, але в статиці – не дуже, наші не дадуть йому розбігатися… Хлопець із залисинами… Небезпечний тип – дивись, яка стартова швидкість!..
Незабаром навіть мої колеги почали поглядати на нього з цікавістю.
– Тебе, В’ячеславе Йвановичу, треба б експертом на який-небудь спортивний канал,– усміхнувся я.
Він чомусь зніяковів і примовк.
– Ну а про Гайдука що скажеш? – я кивнув на протилежний бік поля, де розминалися динамівці.
– А що Гайдук?
– Думаєш, готовий?
– Він професіонал, думаю, відіграє як належить…
Я знову здивувався його стриманості. Як-не-як, він мав безпосередній стосунок до долі Сергія.
Як і слід було чекати, знаковий матч минув напружено, але назвати його видовищним я б не наважився. «Динамо» забило швидкий гол на шістнадцятій хвилині – буквально за кілька секунд до того, як Ярмоленко дістав травму. Без нього могли виникнути проблеми, і роль лідера взяв на себе Сергій. Вигляд у грі він мав непоганий, завдав масу клопоту захисникам «Маккабі», але свободи для маневру в нього практично не було – його опікали відразу кілька гравців суперника. Ізраїльтяни, дарма що в турнірі вже не мали жодного шансу, грали непоступливо, жорстко, іноді грубіянили й весь час випробовували наш захист на міцність. Але кияни впорались і вперше за останні шістнадцять років пробилися в плей-оф Ліги чемпіонів.
Після фінального свистка ми з відставним фізруком обнялися, плескаючи один одного по спинах і вигукуючи щось безглузде, але цілком доречне в цьому випадку.
Потім я потяг його на прес-конференцію. Там він напружено вслухався в коментарі тренерів обох команд, хмикав, іноді всміхався. Звідти ми перемістилися до мікст-зони, де вже утворилося скупчення журналістів – наших, ізраїльських і ще бозна-яких. Звичайна штовханина – кожен прагнув зайняти вигідну позицію в першому ряді біля огорожі, яка відокремлює пресу від футболістів. Телевізійники відразу кинулися гризтися між собою, шум стояв неймовірний, під ногами плуталися чиїсь кабелі.