– Скажіть, Євгене, а в який момент футболіст раптом усвідомлює: все, годі, настав час зав’язувати?
– У всіх по-різному. Іноді травма, що її дістав ветеран, сама дає зрозуміти: відновлення потребуватиме надто багато часу, щоб сподіватися на гідне повернення. Іноді старі травми не дозволяють набрати оптимальну форму, і гравець розуміє, що вже не потягне колишніх навантажень… Хтось доходить до межі: ситий нескінченним футболом, переїздами, перельотами, відсутністю нормальних умов, хочеться пожити по-людськи, трохи відшкодувати те, що роками недоодержував і недодавав близьким. Ці виживають і без «купола», самі хочуть швидше опинитися по той бік.
– А ваш випадок? – швидко запитав я.
Орлов напружився. Зім’яв серветку, глянув на мене спідлоба.
– Це інше,– нарешті мовив він.– Моя кар’єра закінчилася не з моєї волі. Цьому дехто посприяв.
– Якщо можна – докладніше…
– Докладніше? – Він затнувся, погрався з виделкою, дивлячись убік, але все-таки наважився: – За два місяці до того, як мені виповнилося тридцять три, мене дискваліфікували на два роки.
– За що? – удавано здивувався я.
– За участь у договірному матчі,– неохоче промовив Орлов.
– Це було небезпідставно?
Мій співрозмовник затримався з відповіддю, шукаючи найбільш прийнятного вислову.
– Я, скажімо так, припустився серйозної помилки. Довірився людині, яка виявилася… м-м… не найпоряднішою.
– Кого ви маєте на увазі?
– Я не хочу називати імен.
– Це Андрій Черниш? – натиснув я.
Я помітив, як стиснулися його щелепи, але він швидко опанував себе.
– Я не буду це коментувати!
– У той момент, коли ви одержали пропозицію зіграти договірний матч, вам не здалося, що вас просто розводять?
Він силувано посміхнувся:
– Так, щось таке.
– Добре, поговоримо про команду, у якій завершилася ваша кар’єра гравця. Мелітопольський «Маяк»…
– Не найкращі спогади.
– Чому?
– Коли мене туди запросили, було заявлено зовсім інші умови, ніж ті, які виявились насправді.
– Це стосується клубної інфраструктури?
– Та всього на світі! Інфраструктура – гучно сказано… База – напіврозвалений гуртожиток сільгоспробітників, свого поля немає, тренування в місті на стадіоні, який теж тільки назва. Виїзні матчі – лише автобусом. Вам не траплялося проїхатись автобусом з Мелітополя, скажімо, до Тернополя? Будь-яке бажання грати зникає. У дорозі – тільки сухий пайок, тренер забороняв їсти в придорожніх ресторанчиках – мовляв, підхопите інфекцію, зірвете матч…
– Це ви про Черевка?
– Ну так, про кого ж іще.
– І яким він вам згадується?
– Я б не назвав його сильним тренером, як дехто вважає…– Судячи з інтонації, Орлов трохи розслабився. Він покінчив з пивом і попрохав офіціанта повторити.– Санич навіжено дбав про фізичну форму, але навчити нас нічого до ладу не міг. Шалені навантаження день у день – і тільки заради того, щоб «перебігати» суперника. Як кажуть, «бий – біжи». Ні хвилини вільного часу – три тренування на день, і які! Тільки й встигали, що поїсти й поспати… Я різне бачив, але тут був просто в шоці.
– Зате, як я чув, у «Маяку» були непогані підйомні,– я спробував розхитати його оборону.
Орлов поглянув із підозрою. Вочевидь, я якось забагато знав для людини, далекої від мелітопольського футбольного життя.
– Коли як,– він байдуже знизав плечима.– Усе залежало від домовленості з віце-президентом.
– Чернишем?
– Ну, ми обидва знаємо, хто в той час був віце-президентом клубу. Підйомні – це добре. Але про що казати, якщо на виїзні матчі нам давали по п’ятдесят гривень добових?
– Якщо не помиляюся, якийсь час разом з вами в команді грав нині дуже популярний Сергій Гайдук.
– Угу, і це було.
– Як ви вважаєте, він справді заслуговує на такі високі оцінки, чи це роздута величина?
– Написати можна що завгодно, можна оцінку завищити, але гра – вона не бреше. На полі видно все. Самовіддача в нього шалена, багато хто тільки дивувався.
– Цим він і відрізнявся від усіх, у тому числі й від вас?