– Ну навіщо ж так?! – раптом образився мій співрозмовник.– Коли він уперше по м’ячу вдарив, я вже грав у російській Вищій лізі. Зі шкіри геть ліз, не жалів себе. А коли нас доля звела в «Маяку», Сергій ще тільки ступав перші кроки на професійному рівні, а я був у тому віці, коли людину важко чимось здивувати. Ні становище клубу, ні амбіції керівництва нікого з гравців особливо не стимулювали.
– Але Гайдука, виходить, стимулювали?
– Пояснюю,– він навіщось підвищив голос,– Сергій дістав шанс виявити себе, нехай і не в найкращих умовах. Тому й працював, як божевільний. Він починав кар’єру, я завершував – а це, як кажуть в Одесі, куди я так і не потрапив свого часу,– дві великі різниці.
– Що-небудь, крім самовіддачі, вам у ньому запам’яталося?
– Так, він уже тоді був цілком сформований, дуже технічний футболіст. Але страшенно егоїстичний. Колективна гра – не для нього.
– Це було помітним на полі?
– Скоріше в роздягальні. Тобто в повсякденному житті. Він не жив нашим спільним життям, на матчі й тренування ходив, як на службу,– відпрацював, і привіт! Це неправильно, так не має бути!
– Мені казали, що у вас із Гайдуком був конфлікт…
– Хто? – він знову напружився.
– Дехто з давніх уболівальників…
– Знаєте що? Давайте краще вимкнемо оцю машинку. Поговоримо просто так.
– Згодний,– я кивнув і потягся до диктофона.– То в чому була проблема?
– Ну, проблема…– Орлов роздратовано посміхнувся.– І статус у команді, і досвід у нас були занадто різні. Але зрештою і в мене терпець урвався. От і вирішив пояснити юнакові, що він помиляється, повчити…
– Це ваш внесок у його нинішні успіхи?
– Не знаю, мені такі лаври ні до чого. Я взагалі якось не маю бажання про нього говорити…
– Тоді розповідайте докладніше про мелітопольський період кар’єри, а потім ми, може, ще раз повернемося до Гайдука.
– Та немає там у чому особливо розбиратися. Мене запрошували під гарні умови в команду без особливих завдань…
– Вас це не здивувало?
– Ні. Іноді такі речі трапляються. Знайшовся інвестор, який ще не визначився, чого хоче, але відкрив фінансування. Поки він визначається, конкретних цілей нема, але мене повідомили, що власник має серйозні амбіції, а отже, цілком можливе дальше поліпшення умов.
– Тобто ви переїхали в Україну через гроші?
– Не тільки. Я родом із Запоріжжя, там і починав, але всю кар’єру провів у Росії, на батьківщині не грав. І раптом – пропозиція. «Маяку» потрібний досвідчений центральний захисник, на якого можна відразу покластися. Збіглося: мені й самому сюди хотілося – встигнути трохи заробити й залишитися в Україні. У Запоріжжі жив мій батько, мати давно померла… З’явилася можливість частіше відвідувати його. Тому я й погодився. Команда виявилася простою, ніяких тобі зірок – нормальні хлопці без особливих досягнень, кожному є що доводити. Голодні до перемог – могло щось вийти. Той же Гайдук – йому хотілося забивати й забивати. Спочатку жили дружно, без конфліктів, але атмосфери братерства, яка буває в хороших командах, так і не виникло. Іноді могли зібратися після матчу, випити трохи, повечеряти. У Мелітополі особливо не загуляєш – усе на очах. Єдиний пристойний заклад належав родичеві одного з керівників «Маяка», нас усіх там знали в обличчя, ледве що – починалися проблеми…
– І як виходили із ситуації?
– Моталися до Запоріжжя. Сам я вже спокійно ставився до всіх цих пацанських гулянок – молодість минула. Раніше – так, усяке бувало. І пили тяжко, і «швидкість» собі дозволяли. Але організм був що треба – лазня, віничком над тобою попрацюють, плюс відчуття провини – і на гру виходиш із таким настроєм… У ті роки мене ніхто пройти не міг. А то й сам ходив уперед, забивав…
– Гайдук із вами їздив?
– Де там! Або в качалці сидів, залізо тягав, або з номера не вилазив. Я ж кажу – самітник.
– Вас послухати, він просто дух святий, а не футболіст…
– Ну чому ж? І в нього косяки бували…– Орлов поморщився.– Не в тому річ.
– А в чому?
– У цьому його погляді… Добре, це не має значення. А якщо чесно – Гайдук був одним із тих, через кого мене дискваліфікували.
– Він дав свідчення проти вас?
– Ні. Просто висловив уголос свої… е-е… припущення.– Мій співрозмовник дедалі більше розпалювався.– Зовсім необґрунтовані. Навіщо? Маєш претензії – поговоримо віч-на-віч, розв’яжемо. А він здійняв галас – і тут закрутилася вся ця історія… І ця вічна його гордовита міна – мовляв, ви, хлопці, в лайні, а я в білому костюмі… Правда, недовго він був таким – після того як потрапив в аварію, весь гонор миттю злетів, наче й не було…
Я моментально вихопив це слово з потоку його мовлення: