– Аварія? – з удаваною байдужістю запитав я.– Що за аварія?
Орлов відразу зметикував, що бовкнув зайве. Хай і не під запис. Однак ще не охололе роздратування штовхало його вперед.
– А ви хіба не в курсі?
– Плітки, не більше.
– Коротше… Якось після вечірнього тренування Гайдук раптово зірвався, сів у машину й рвонув до Києва. Причин не знаю, тренера він ні про що не повідомив, хоча вранці теж було заплановано тренування… Зрозуміло ж, що за ніч намотати в обидва кінці тисячу двісті кеме просто нереально… Ну й десь під Білою Церквою він начебто збив людину. Про подробиці навіть не питайте, нічого не знаю. Тільки сам факт. У клубі вдали, що нічого не сталося. На тренування не з’явився, начальство повідомило – дістав травму. Два тижні його не було видно. До речі, перший і єдиний випадок на моїй пам’яті – до цього він був як заговорений, жодного серйозного забиття…
Орлов замовк і пильно втупився в кухоль із рештками пива на дні. По суті, він свідомо здав недруга. Попри те що в клубі стосовно цього, певно, існували якісь домовленості. І його злість і роздратування – всього лише маска. Як казав Дон Корлеоне, помста – це страва, яку треба подавати холодною.
Тому я теж ошелешено мовчав.
Треба згортати так зване інтерв’ю – однаково він сказав усе, що хотів, решта йому вже не цікава. Упоравшись із раптовою ворожістю до цієї людини, я сухо промовив:
– Дякую, Євгене… Гадаю, вийде цікавий матеріал. Надіслати вам текст для візування?
– Та облиште ви,– відмахнувся він.– Пишіть що хочете.
І раптом усміхнувся – широко, сито й задоволено.
На цьому ми й розійшлися.
Глава 11
Думка про те, що я от-от ухоплюся за найважливішу нитку в цій справі, не полишала мене.
Орлов надав зовсім нового напрямку моїм пошукам. Британці надіслали запит на особистісні характеристики Сергія Гайдука. Для ретельного аналізу його ігрових якостей у них були блискучі професіонали – тренери й скаути. Загальні відомості про нього можна було знайти в Мережі, у тому числі на сайті «Динамо». Моє завдання – заповнити прогалини, усі ці дивні пропуски в його біографії. Для того мене й найняли.
Те, про що свідомо обмовився Орлов, ніколи не згадувалося в паперових та електронних медіа. Уболівальники й читачі спортивної преси уявлення про це не мають. Водночас я пам’ятав те, що сказав мені на прощання лікар Полегенько, і не збирався піддаватись емоціям. Перше й найголовніше – ретельно перевірити всі факти і з’ясувати обставини того, що сталося. Якщо, звісно, це не плід фантазії Орлова. Може бути й таке. Мотив простий: журналіст поквапиться опублікувати неперевірену інформацію, яка вплине на репутацію гравця. Існує ж конфлікт, у якому не останню роль відіграє звичайна заздрість. В Орлова все в минулому, а Сергій молодий і вже досяг того, про що мріє кожен футболіст: найкращий бомбардир країни, грає в топовій команді та збірній, шалено популярний, заробляє за сезон стільки, скільки Орлову не вдалося заробити за всю кар’єру. А тут – унікальний шанс поквитатися з тим, кого він вважає винуватцем своїх проблем.
Однак аварія з тяжкими наслідками – якщо, звичайно, вона мала місце – це серйозно. Це глибокий стрес, важка травма, що накладає відбиток на риси особистості. Тим більше для спортсмена, для якого стійкість психіки дуже важлива.
Дорогою додому я сушив голову над тим, що робити насамперед, і врешті зупинився на одному варіанті. Однак для того, щоб його реалізувати, довелося перевернути догори дном чи не весь будинок. У принципі, холостяцький безлад мене ніколи особливо не напружував. Час від часу – десь раз на півроку – я влаштовував генеральне прибирання: випадав із життя на день-два й до блиску вичищав усю квартиру. Але поступово все поверталося на ті ж позиції, й інколи доводилося витрачати купу часу, щоб відшукати те, що раптом стало терміново потрібним.
Вивернувши на килим усі шухляди письмового столу й перекопавши купу паперового мотлоху, я нарешті знайшов те, що шукав, у задній кишені джинсів, які мирно чекали на прання в кошику для брудної білизни. Візитку Яневського – «полковника», як я його подумки називав, хоча насправді уявлення не мав, у яких чинах і в якому саме відомстві він служив. Наше коротке знайомство, як мені здалося, давало мені право звернутися до нього ще раз.
Я не став гаяти час і просто серед учиненого власними руками розгрому набрав номер.
Відповідь – через два гудки. Красномовно перепрошуючи, я сяк-так сформулював своє прохання: уточнити обставини дорожньо-транспортної пригоди, яка трапилася в Білій Церкві або її околицях тоді-то й тоді-то з автомобілем «Хонда». Ім’я водія я про всяк випадок називати не став.