– Які у вас плани на сьогоднішній вечір? – вів далі Черниш.
– Маєте конкретну пропозицію?
– Зустрітись о сьомій у ресторані «Риба». Це на Володимирській.
– Я в курсі…
Довго міркувати я не став. Черниш був щільно, дуже щільно пов’язаний із Сергієм Гайдуком, а мене все ще несла інерція розслідування. Крім того, мені було цікаво, чого він зажадає від мене цього разу. Оцей єлейний тон, оця демонстративна капітуляція – очевидний тактичний хід. Я мушу вислухати Черниша й зрозуміти, у чому полягає його мета, не відкриваючи власних карт. Можливо, у розмові промайне натяк на ще одну обставину. Хтось регулярно інформує його про мої поїздки та зустрічі, а отже, пильно стежить за моєю діяльністю. Я хотів зрозуміти, хто ця людина…
Я свідомо спізнився на призначений час. Загалом я пунктуальний до занудства. Дехто навіть посміюється з цієї моєї риси. Але не варто ігнорувати різницю між тим, хто чекає, і тим, на кого чекають. Тому в ресторан я зайшов у двадцять хвилин на восьму.
Еге, контраст… Особливо між ранковою «наливайкою» і просторими залами «Риби», витриманими у фіолетових і сніжно-білих тонах. Спокійна фонова музика, м’яке освітлення, атмосфера розслабленості, підтягнутий персонал зі стриманими усмішками. Заклад – із найдорожчих. Мабуть, мені в таких ще й не траплялося бувати, хоча бачив я всяке.
Незважаючи на це, майже всі столики були зайняті. Публіка з тих, хто взагалі не дивиться на ціни в меню. Негучне побрязкування столових приборів, коректні розмови упівголоса, виблиск платинових запонок і швейцарських годинників з-під сліпучих манжет.
Симпатична дівчина – менеджерка залу – провела мене до столика, за яким сидів Черниш. Він мав солідний вигляд: чудово пошитий сірий костюм – не «Бріоні», але близько того, сорочка без краватки з вільним коміром, у руках – айфон. Уся увага на дисплей. Стіл порожній, перед агентом тільки пузатий келих із білим вином.
– Андрію Юрійовичу, перепрошую… до вас гість,– шепнула дівчина.
Черниш здригнувся, відірвався від екрана – і відразу розплився в усмішці. Під час рукостискання, яке здалося мені аж надто затягнутим, він уважно зазирав мені в очі. Погляд був холодний, як нікель рентгенівського апарата.
– Радий, радий, щиро радий бачити вас, Олексію Петровичу!
– Не скажу, що взаємно, брехати нема чого,– буркнув я, опускаючись у крісло навпроти.
У своїх джинсах і розтягнутому светрі грубої в’язки серед тутешньої публіки я мав вигляд іржавого напилка в ювелірній крамниці. Але одягатися відповідним чином я не схотів, щоб не дати зрозуміти, що надаю хоч якогось значення цій зустрічі.
– Я вже зробив замовлення. Сподіваюся, ви не проти? – Черниш знову вичавив усмішку.– Як ви ставитеся до молюсків?
Я мовчки знизав плечима.
Не дочекавшись відповіді, він кивнув офіціантові. Той підкотив до столика візок і став сервірувати. Рухи вимуштруваного хлопця були точні й акуратні. Переді мною виникла піала з ікрою, масло та свіжі булочки, салат із восьминога й чері, стейк з атлантичного лосося з овочами-гриль і широкий таріль із дюжиною устриць. Закінчивши з цим, офіціант продемонстрував пляшку білого бордо, повідомив, якого року вино й на яких ґрунтах вирощено виноград, після чого хлюпнув ковток на денце мого келиха. Почекавши, поки я продегустую, він наповнив келих на третину, залишив пляшку на спеціальній підставці біля столика і зник.
– Як вам тут? – запитав Черниш.
Я роззирнувся.
– Як на мене – надто гламурно.
– Що, вибачте?!
– Більше пасує для вечері з дамою. Атмосфера відповідна.
Він нервово пограв жовнами, вишукуючи підступ у моїх словах, і повідомив:
– Дуже пристойний заклад, між іншим. І готують тут прекрасно… Гадаю, вам сподобається.
На мене раптово накотило роздратування:
– До чого весь цей спектакль, Андрію Юрійовичу? Тим більше що ви чітко дали мені зрозуміти, як до мене ставитеся. «Старий мудило» – пам’ятаєте?
– Власне… я…– з натугою промовив Черниш.– Я, Олексію Петровичу, хотів скористатися з нагоди… і принести вибачення за той прикрий інцидент… Я помилявся. Власне, тому я й запросив вас сюди, щоб розв’язати цю проблему…
– Проблему? – здивувався я.– А де ж тут проблема? Звичайне зіткнення інтересів.
Він кивнув, ніби погоджуючись, і відразу взявся за їжу, спритно орудуючи ножем і виделкою. У паузі зробив округлий жест-запрошення:
– Що ж ви, Олексію Петровичу?
Я розламав булочку, намазав ікрою й відправив у рот. Непогано.
– За ваше здоров’я! – Черниш узявся за келих.– І за порозуміння!