Я ковтнув вина, але до їжі більше не торкався.
– Як справи в редакції? – поцікавився Черниш, жуючи, немов ми з ним були добрими друзями й регулярно збиралися за вечерею побалакати про всяку всячину.
Не дочекавшись відповіді, він повернувся до стейка. Я нудьгував, спостерігаючи за агентом, бо не мав ані найменшого бажання підігрувати. Почувався я при цьому огидно. Може, позначалась утома. У скронях гупало, потилиця нила – явно повз угору тиск.
Вік. Низька фізична активність. Дні, проведені за комп’ютером і перед телеекраном. Кулінарні витребеньки. Кілька днів на тиждень – робота в редакції. Мене влаштовувало таке життя, і я не панікував через сивину й зайву вагу. Жив, що називається, у своє холостяцьке задоволення, не відмовляючи собі в дрібних радощах. Тому історія з Гайдуком і англійцями неабияк вибила мене з колії…
Черниш, потягаючи вино, уважно вивчав мою фізіономію. Я запитав:
– Андрію Юрійовичу, то яка, власне, причина нашої зустрічі?
– Отже, вас не влаштовує моє пояснення – те, що я хотів би вибачитись і нормалізувати наші стосунки?
– Ні. У нас із вами немає ніяких стосунків.
– Припустімо. Тоді буду цілком відвертим. Я хочу зрозуміти, що викликало вашу активність стосовно Сергія Гайдука.
Мені вдалося зберегти володіння собою.
– Я журналіст, і досить досвідчений. Непогано уявляю, що відбувається в нашому футболі. Інтерв’ю із Сергієм навело мене на ідею книжки про нього, бо цей футболіст здається мені людиною неординарною і надзвичайно талановитою. Ну й мої власні амбіції: його видатні досягнення на газоні, напевне, вплинуть на популярність і наклад майбутньої книжки. Чи ж я помиляюся? Як мовиться – де прив’язаний, там і гавкаю.
Я не зміг стримати смішок, водночас подумавши, що будь-яка брехня, навіть безневинна, якщо ставка довгострокова, рано чи пізно заведе тебе в глухий кут. Цього неможливо уникнути. Факти схожі на палі, які ти вганяєш у землю, перш ніж почати будівництво. Якщо хоча б один із них – фікція, проблеми гарантовано.
Черниш уважно слухав, намагаючись оцінити, який відсоток правди в тому, що я наговорив. Нарешті він мовив:
– Усе це більше схоже на збирання компромату.
– Ну, на спецслужби мені поки що не доводилося працювати,– усміхнувся я.– У біографії кожної людини повно фактів, які її компрометують. Як, наприклад, у вашій, Андрію Юрійовичу. Питання в тому, як їх піднести.
– І на якому етапі зараз ваша робота? – останню репліку він пропустив повз вуха.
– Намагаюся уточнити, кому й скільки ви заплатили за те, щоб причиною смерті однієї досить нетверезої громадянки замість черепно-мозкової травми, несумісної з життям, було зазначено гостру серцево-судинну недостатність. З урахуванням того, що її смерть настала в результаті наїзду автомобіля, за кермом якого перебував герой майбутньої книжки.
Сподіваюсь, у ту хвилину він почувався гірше, ніж я. А моя голова буквально розколювалася.
Треба віддати належне Чернишеві – володіти собою він умів. Щоб виграти час і зібратися з думками, він підвівся й неквапливо наповнив обидва келихи. Я не доторкнувся до вина, а свій келих він осушив залпом.
– Пропоную співпрацю,– нарешті промовив він. Тон був рівний, немов ішлося про переваги бордоських вин.– Я профінансую видання вашої книжки, займуся її промоцією, візьму на себе всі організаційні проблеми. Вам залишиться тільки зустрічатися з читачами й роздавати автографи. Увесь прибуток із продажів – ваш…
– Фантастична щедрість! – захопився я.– Але мені поки що не потрібний ані видавець, ані літературний агент. А якби й був потрібний, ви мені не підходите. Ваш досвід у видавничому бізнесі дорівнює нулю.
– Добре. Варіант: я готовий заплатити за те, щоб узяти участь у роботі над текстом. На співавторство не претендую.
– Мета?
– Ми разом порозбираємо ваші матеріали. Від дечого доведеться відмовитись, зате прогалини я заповню не менш цікавими деталями Сергієвої кар’єри. Фани будуть у захваті. Усі лаври – ваші.
– Це мене не цікавить,– сказав я, дивлячись йому в очі.
Черниш підкликав офіціанта й замовив ще пляшку вина.
– Скажіть чесно, Олексію Петровичу, що вами рухає? – нарешті запитав він. У його голосі з’явилася нервова хрипкуватість, але він і далі мав спокійний вигляд.– Тільки без оцих ваших… приколів.
– Відверто?
– Авжеж…
– Нічого!
– Так не буває.
– Помиляєтесь, Андрію Юрійовичу, буває. Я всього лише займаюся тим, що мені подобається. Мені подобається футболіст Гайдук – і я вирішую написати про нього. Починаю збирати інформацію – і от уже втретє ви стаєте мені на дорозі. Ви чогось боїтесь? Не хочете, щоб ті чи інші факти стали відомими? Але це ваша проблема, а не моя.