– Ваша мета – зруйнувати кар’єру найкращого бомбардира України? Навіщо? Це що – любов до футболу?
– У жодному разі. Подивимося на речі тверезо. Не я збив жінку на одеській трасі. Факт? Беззаперечний! Не я за допомогою хабарів уник покарання. Теж правда. Не виключено, що, коли цю інформацію буде опубліковано, вашого підопічного можуть притягти до відповідальності – але тільки за те, що він дійсно скоїв. Ви ж не станете стверджувати, що я зводжу на нього наклеп! І в чому моя провина, га?
– Я погано розумію вашу позицію.
– А я й не розраховую на розуміння з вашого боку…
Черниш якийсь час мовчки розмірковував. І явно не над тим, що я тільки-но сказав. Він обдумував свою відповідь.
– Я глибоко шкодую, Олексію Петровичу, що нам не вдається досягти компромісу. Якось, знаєте, усе в нас не складається, хоча я готовий на майже будь-які поступки. Мені дуже не хотілося б радикальних заходів, але ви не залишаєте мені вибору. Вважайте, що я вас попередив.
Ага, подумав я, ось воно. Значить – війна? Це вже зовсім інша річ, не та жіноча істерика, яку він улаштував біля входу в «Пресу України». Принаймні задоволення помилуватися моєю розгубленістю я йому не створю.
– А я, у свою чергу, попереджаю вас. Усі зібрані мною матеріали – а їх уже чимало,– усі записи, у тому числі й аудіо, зберігаються в хмарі на Google.Drіve. Доступ туди відкритий іще трьом особам. Мій домашній комп’ютер чистий, тож не завдавайте собі клопоту. Якщо зі мною станеться щось… екстраординарне, усе це буде негайно опубліковано. Найгірше при цьому буде вашому підопічному.
Черниш посміхнувся:
– Ну що ви! З вами все буде гаразд. У вас же чудова дочка, Олексію Петровичу, майбутня лінгвістка, правильно?! Ви людина адекватна, цілком здатна тверезо міркувати. Не станете ж ви ризикувати єдиною дитиною заради дешевої популярності або тієї дурниці, яку ви чомусь узяли собі в голову!
Не знаю, що в цю хвилину було написано на моєму обличчі. І не беруся стверджувати, що повівся б адекватно, якби не знав, що в цьому закладі охорони не менше, ніж обслуги.
Мене вистачило тільки на те, щоб підвестися з-за столу, коротко послати співрозмовника куди слід і попрямувати до виходу.
Глава 12
Слушно сказав хтось: якщо ви ще не померли, то навіть не намагайтеся передбачити власне життя бодай на місяць уперед. Однаково все буде не так, як ви очікуєте. Тож не варто навіть і намагатися.
З віком я став уникати конфліктів. Молодість минула. Досвід і деякі навички дозволяли мені без особливих зусиль поставити на місце будь-якого нахабу, не пускаючи в хід кулаки і не дозволяючи вдатися до цього супротивникові. Але з Чернишем усе було інакше. Я відчував до нього суто фізіологічну огиду.
Чи злякала мене його погроза? Судячи з того, що я знав про його персону, за цим могло стояти будь-що. Може, блеф, а може, й цілком реальна небезпека. Зрозуміло одне: я мимоволі торкнувся якихось речей, які він вважає для себе життєво важливими. Я не оракул і уявлення не маю, про що мова, але Черниш здатний на будь-яку мерзоту.
Отож я крутився з боку на бік половину ночі, без кінця тасуючи деталі нашої розмови в «Рибі» – аж до інтонацій. Ненависть, що спалахнула в мені після того, як агент перейшов до прямих погроз, не давала мені заснути. У скронях гупало, я ніяк не міг розслабитися. Давно вже в моїй голові не було такої плутанини.
До того ж я злився на себе – з якої речі я вчепився в цю безглузду версію про книжку? Клята впертість! І ось результат – небезпека для Соні, хай навіть гіпотетична. Хоча чому гіпотетична? Що йому варто найняти двох-трьох пропитих тітушок?
Зрештою я звівся на ліктях і поглянув на годинник. П’ята. Ранок уже настав. Поспати однаково не вдасться. Я встав, одягнувся, прийняв душ і заварив міцний зелений чай. Потім увімкнув комп’ютер і став переглядати свіжі матеріали на спортивних сайтах. Але й тут відволіктися не вдалося – на футбольних ресурсах раз у раз миготіла самовдоволена фізіономія Черниша. Наближалося відкриття трансферного вікна17, і він з готовністю роздавав коментарі праворуч і ліворуч, намагаючись привернути увагу до своїх підопічних – навіть до тих, у кого не було ані найменших шансів.
О сьомій запізніло задзвонив будильник, але я за дві секунди змусив його заткнутись і став збиратися до редакції.
На вулиці було сіро, вітряно, колючий сніжок сік обличчя. Настрій відповідав погоді. Зима офіційно вступала у свої права.
У метро було майже порожньо – як-не-як недільний ранок. Довговолосий хлопець, який сидів навпроти мене, усю дорогу був зайнятий тим, що якимись неймовірно швидкими й точними рухами збирав, розбирав і починав збирати заново кубик Рубика – цю напівзабуту нині іграшку родом із вісімдесятих. Фанів кольорового кубика називали тоді «спідкуберами», проводився навіть чемпіонат Європи зі швидкісного складання, але сьогодні, в епоху ґаджетів, усе це здавалося чистою архаїкою. До того ж хлопець дратував мене своїми різкими рухами, а засалені патли раз у раз падали йому на очі.