Я був упевнений, що опинюсь у редакції першим, однак хтось уже встиг узяти ключ в охоронця. Редакційний офіс зустрів мене тишею та півмороком. Увімкнений у дальшому куті монітор підсвічував червоним і синім гостре обличчя Русланчика, від чого воно було схоже на індіанську маску. Сидячи в навушниках, він зосереджено дивився якесь відео. Я підійшов ззаду й глянув – ну звичайно ж, якесь японське аніме.
– Доброго ранку! – голосно мовив я, плеснувши його по плечу.
Хлопець від несподіванки так здригнувся, що мало не впав зі стільця. Зірвавши з себе навушники, він ошелешено витріщився на мене.
– Ти чого, Русланчику?! – здивувався я.
– Ф-фух-х, Олексію Петровичу… Ну ви мене й налякали!
– Ну вибач, дорогенький. Я не хотів.
Русланчик уже отямився.
– До речі, а хто казав, що боржник? – усміхаючись, поцікавився він.
– Ох, зовсім з голови вилетіло… Обіцяю компенсувати в подвійному розмірі. Сьогодні ж.
Поки те та се, я сів вичитувати й редагувати написані за тиждень матеріали – свої і чужі – й поступово втягся в роботу. Поволі підтягувалися колеги, кімната наповнювалася гомоном. Останнім, як водиться, прибув шеф, і не встиг він переступити поріг, як я з льоту вловив його налаштованість. Вона визначалася гаслом: «Не маєш настрою? Зіпсуй його всім!»
– Починаймо! – оголосив шеф, з грюкотом зачиняючи за собою двері.
Ми порозсідалися за спільним столом. День, схоже, буде напружений і напружливий.
– Отже, так,– діловито почав шеф.– Учора я проаналізував план завтрашнього номера. Висновок один – рідкісне лайно! Де ексклюзив? Де драйв? До якого смітника ми скотилися, питаю я вас?!
Він повісив у повітрі драматичну паузу, обвів лютим поглядом кислі фізіономії присутніх і зупинився на Мишкові Новохатському.
– Новохатський, у середу ми затвердили до публікації два твоїх інтерв’ю із цими, як їх… лідерами молодіжної збірної…
Той боязко кивнув. Преамбула не обіцяла нічого гарного.
– Ну й усе, накрилися твої інтерв’ю!
– Як?! З якого бодуна? Обидва? – скинувся Мишко.
– Бо вчора мені зателефонував агент цих хлопців і заборонив публікувати твої матеріали.
– А на якій підставі? – не вгамовувався автор.– Ми ж відправляли візувати, все о’кей… У чому причина?
– А причиною, було мені сказано, треба поцікавитись у пана Приходька. Олексію Петровичу, маєте якісь міркування?
«Черниш! Оперативненько…» – майнуло в мене в голові, але я промовчав.
– Дійсно, Олексію Петровичу, в чому річ?! – подивився на мене вражений Новохатський.
Я зняв окуляри й ретельно протер скельця. Очі після безсонної ночі були немов запорошені. На думку нічого не спадало.
– Узагалі… Михайле, я мушу перед тобою вибачитись… але… гм… причину такої поведінки Черниша пояснити досить складно… Він… гм… очевидно, образився на мене за одну з моїх публікацій… Щось там йому… гм… не сподобалося… Мені дуже шкода, що постраждав через це ти…
– Петровичу, ти взагалі здоровий? Щось ти розкашлявся,– встряв шеф.
– Та ні, все в нормі… Спав погано, безсоння замучило…
– Так,– твердо заявив шеф.– Коли підемо на перекур, повідомиш про причини твого безсоння. А тепер – ворушимо мізками, швидко пропонуємо варіанти матеріалів, якими можна заткнути оцю діру на двох шпальтах. Не гальмувати!
Знову запала тиша. Я пробурмотів:
– Може, дамо інформацію про майбутні вибори президента Прем’єр-ліги? Щось на кшталт прев’ю…
– Не піде, Петровичу. Із Чернишем у тебе тьорки, то нам іще Прем’єр-ліги бракувало. До речі, до лютого ще понад два місяці.
– А як щодо невизначеності з тренерським штабом збірної? – запропонував хтось.
– Ну, тоді треба відразу змінювати назву журналу. «Скандал» цілком підійде. Вузько мислите, добродії! Довбаєте одне й те саме, як ворона мерзлий хрін. Давайте об’ємніше!
– А що як скласти рейтинг гравців чемпіонату: хто, наприклад, за чутками, має шанси в найближчому майбутньому перебратись у Європу,– долучився новий учасник обговорення.
– Промах!
– Чому?
– Бо це повна нісенітниця! Активніше, колеги, активніше!
– Та якого біса тут винаходити велосипед! Дамо на два розвороти добірку прикольних фото футболістів з Інстаграму,– запропонував ще один, поведений на соцмережах.– Додамо прикольні коменти…