– А потім покличемо народ на Майдан.
– Чому?
– Утопили Муму! – гаркнув шеф.– У нормальних людей роботи немає, жерти нічого, у половині клубів футболісти по три місяці зарплату не одержують, керівництво в боргах… А наші чемпіони вихваляються фотками: «Оце я, красень, кайфую під пальмою на Мальдівах. А отут дивіться, якого я лобстера хаваю, а зі мною офігенна мулатка. Заздрите, голота?»
– Ну чому ж,– ризикнув заперечити колега,– деякі й у Буковелі відпочивають…
– Патріоти, блін! Буковель що – безкоштовний?
– Гайдук, наприклад, узагалі нікуди не їздив, у Києві стирчить,– раптом пробасив Русланчик.
Я нашорошив вуха.
– Звідкіля ти взяв?! – здивувався автор ідеї щодо Інстаграму.
– Та отож, Русланчику, ти був би акуратнішим із неперевіреною інформацією,– втрутився шеф.
– Чому неперевіреною? – образився той.– У мене приятель живе в одному під’їзді з Гайдуком. Каже, що Сергій щоранку о восьмій уже на пробіжці в Голосіївському парку. Година бігу, потім з десятої – тренажерний зал і басейн.
– А приятель твій як – усю дорогу за ним біжить?! Звідки йому знати, у режимі Гайдук чи навпаки?! Хрінь усе це. Що він – особливий?
– Але ж…
– Так, годі балагану! – шефові набридла полеміка.– Розвели тут, розумієш… Хто ще має варіанти?!
– Я гадаю, ось що слід зробити,– я набрав повітря.– У нас є два «заборонені» інтерв’ю, які однаково не підуть у номер. Давайте, спираючись на них, склепаємо рейтинг найкращих молодих українських футболістів. Але не будемо обмежуватися прісною статистикою, а розповімо про кожного щось таке, маловідоме… Мишку, ти, наскільки я знаю, приятелюєш мало не з усіма гравцями молодіжної збірної. Правда?
– Типу того,– пробурмотів мій колега так, наче не був упевнений навіть у власному імені.
– Тобі й карти в руки. Хобі, музичні переваги, дозвілля, взагалі – тобі видніше. П’ятсот знаків про кожного. І відразу стане ясно, унікальні ці хлопці чи ні.
– Годиться! – припечатав шеф.– Давай за комп! Потрібна буде допомога – звертайся до заступника головреда, він як-не-як твій боржник, це всім відомо. Поїхали, поїхали, бадьоро!.. Петровичу, ходімо курити!
Поки він насолоджувався першою цигаркою, я поволі сходив по каву. Зараз шеф улаштує допит на повну, і знову доведеться викручуватись. Якось останнім часом уже й кроку не можу ступити без брехні.
Щойно я повернувся, він запитав у лоб:
– Ну й що там у вас із Чернишем?
– Хто це сказав: «Чим більше знаю про людей, тим більше мені подобаються собаки»?
– Генріх Гейне. Накопав-таки щось? – у його очах спалахнув азарт.
– У процесі.
– І, звісно, встиг засвітитися. Розвідник із тебе ніякий.
– Особливо й не претендую…
– Ти тільки не сердься. Просто все йде криво. І на конфлікт наразився, і Новохатського, бідолаху, підставив.
– Ну пристрель мене.
– Щось ти мені сьогодні зовсім не подобаєшся. Депресія?
– Не спав ні греця, голова як казан,– я знизав плечима.– Вибач, співрозмовник із мене сьогодні нікудишній…
Більшу частину робочого дня тупа неуважність сходила мені з рук. Але що менше часу лишалося до дедлайну, тобто відправлення готового й підписаного макета до друку, то частіше в редакційному офісі чулося моє ім’я. Причому з вимогливими й навіть роздратованими інтонаціями. Шеф мусив заступитися за мене: мовляв, людина нездорова, проте залишається на роботі, щоб ви, криворукі, нічого не накосячили.
Навіть у другій половині дня я все ще почувався не у своїй тарілці. Якась дивна непевність, і це було зовсім незвично, адже редакційний хаос для мене – рідна стихія. Наче всередині мене щось відбувалося, причому без мого відома, і це щось мені активно не подобалося.
Але години до четвертої я з собою розібрався. І тепер точно знав, які мої плани на завтрашній день. Фактично – і на всю решту тижня.
Зібраного матеріалу про минуле Сергія Гайдука та його шляхи до статусу найкращого нападника країни було цілком досить. Як і не дуже привабливих фактів із його біографії. Я багато – але зі слів сторонніх людей – знав про його характер і схильності. Про спортивні якості. Я вислухав найрізноманітніші думки і мав від чого відштовхнутись. Але за межами футболу він лишався для мене загадкою. Примарою, якщо хочете. Людиною без властивостей.
Я міг би плюнути на все. Знехтувати. Щось догідливо дофантазувати, щось припустити. Але мене це не влаштовувало. Надто вже схоже на договірний матч – найгірше, що тільки може бути у футболі.
Ідея була елементарна: на кілька днів стати кимось на кшталт папараці. Не заради пошуків чогось кримінального або «смаженого». Просто в надії натрапити на якусь деталь або обставину, завдяки якій мій пазл остаточно складеться. Але навіть якщо я нічого не знайду, совість моя буде чистою: зроблено все можливе.