З-за огорожі, за якою зник мій «підопічний», не долинало ні звуку, хоча за щільними шторами у вікнах світилося. З’ясувати, хто власник особнячка, не видавалося можливим, а цікавість мене розбирала попри втому. Але чи має це взагалі хоч якесь значення? Я не знав.
Я пройшовся провулком, намагаючись не випускати ворота з поля зору, і трохи зігрівся. Потім повернувся, потупцював біля «ластівки», доки знову не став мерзнути, тоді сів за кермо. Ще кілька хвилин я займався тим, що розполохував місцевих ґав скреготом свого стартера, доки двигун нарешті запрацював, а пічка почала нагрівати салон.
Близько дев’ятої – я саме дожував останній бутерброд і сумовито гриз знайдене в бардачку сухе печиво – темно-шоколадні ворота плавно відчинилися. Звідти майже безгучно виплив білий автомобіль і на хвилину зупинився – явно для того, щоб дочекатися, доки стулки воріт щільно зачиняться. І тут мені спало на думку, що пульт керування воротами – у водія, інакше він не став би затримуватись. А це могло означати тільки одне: Гайдук тут не в гостях, він має безпосередній стосунок до особнячка.
«Може, він із якоїсь причини живе на дві домівки? – прикидав я дорогою назад до Києва.– А сенс? Родини не має, тому припускаємо, що за цими його маневрами ховається якийсь таємний зв’язок. Авжеж, особняк може бути місцем для таємних побачень із подругою, а вся ця конспірація тільки заради того, щоб уникнути настирливих папараці, які полюють за знаменитостями. Не виключено також, що його кохана – якась відома персона, і Сергій, побоюючись пліток, вважає за необхідне приховувати ці стосунки… У минулому він має гіркий досвід, тому вкрай обережний…»
Ну от – іще одна таємниця мого «підопічного». Дрібна, звісно, проте я дістався й до неї. Цікаво, який вона має вигляд, ця жінка? Хотілося б хоч мигцем поглянути на неї – адже вибір чоловіка багато в чому визначається прихованими властивостями його натури…
Вечірня година пік уже минула. Тому, затримуючись тільки на «червоний», ми обидва хвилин за сорок повернулись у вихідну точку – до будинку біля Голосіївського парку. «Рейндж Ровер» пірнув в освітлене нутро паркінґу, а я прилаштувався неподалік, бо моє колишнє місце виявилося зайнятим якоюсь «Тойотою». Найімовірніше, Гайдук сьогодні більше нікуди не вибереться, але я вирішив бути послідовним і дочекатися півночі.
На початку першої я знову розбудив двигун «Опеля» – а разом із ним, боюсь, і багатьох мешканців нижніх поверхів,– після чого забрався звідти.
Протягом усього цього дня мені доводилося раз у раз боротися з раптовими нападами роздратування. Чим, власне, я займаюся з раннього ранку? Чого домагаюся? Людина живе розміреним, звичайним своїм життям. Відвідує тренажерний зал, обідає в непоганому ресторані, навідується до друзів за містом. Це нормально, повторюю: нор-маль-но! Це я, наче маніяк, мерзну, тягаюся за ним слідом, щось винюхую замість того, щоб сидіти в теплому будинку з кількома пляшками пива й ситною вечерею, приготованою з любов’ю до себе, одночасно поглядаючи на екран телевізора, де на каналі «Футбол» іде в запису якийсь другорядний матч двотижневої давнини. Нехай навіть буде чемпіонат Уругваю, не принципово…
Водночас я знав, що шосту частину роботи, яку я для себе запланував, виконано. І в цій твердолобості, яку дехто, напевне, назвав би безглуздою, було щось важливе для мене.
Хай там як, попереду чекали ще п’ять таких самих днів.
Назавтра день розпочався приблизно так само. Близько восьмої я був біля будинку Сергія Гайдука, попри те що мій «Опель» украй розкапризувався. Я витратив півгодини, щоб завести його, використавши як ніжні умовляння, так і останню лайку. Часом, упадаючи в розпач, я починав бити кулаками по керму. Допомогло, хоч як дивно,– моя «ластівка» нарешті змилувалась. Тепер не залишалося нічого іншого, як протягом усього дня палити бензин на холостому ходу.
О десять по восьмій автомобіль бомбардира залишив паркінґ і попрямував до центру. Я потягся слідом, відмахуючись від внутрішнього голосу, який нудно бубнив одне й те саме: «Навіщо тобі все це? Дай хлопцеві спокій. Ти поводишся як останній кретин!»
Що я міг цьому протиставити? Ту саму мантру, яка мені самому вже набридла. Типу: здам англійцям звіт, візьму відпустку. Зроблю косметичний ремонт у своєму барлозі, він давно цього потребує. А потім – на два тижні до Моршина або Трускавця. Попити водички, підлікувати нерви, ні про що не думати…