Гайдук тим часом подався тягати залізо. Одягнений він був точно так само, як учора: сірі спортивні штани, короткий однотонний пуховик, чорна в’язана шапочка, натягнута до брів, занадто легкі для морозної зими кросівки.
Не схоже на футбольних зірок. Ті намагаються мати якомога ефектніший вигляд, без кінця змінюють прикид, воліють помітні тони. Мій «підопічний», видно, не дуже заморочувався щодо цього.
Поки Сергій був відсутній, я збігав до найближчої крамнички по пакет вершків, щоб хоч чимось прикрасити свою самотність і чергову чашку кави з термоса, після чого знову засів у машині.
Дальші плани Гайдука не вирізнялись оригінальністю. Хіба що після тренажерного залу й ланчу в ресторані він подався до фірмового магазину «Adіdas», звідки з’явився з купою пакетів і згортків. Після чого відразу, навіть не заїжджаючи додому, рушив у Вишгород. Мені залишалося тільки їхати за ним.
Далі все розвивалося за вчорашнім сценарієм. Ті самі автоматичні ворота, що негайно зачинилися за Сергієвою машиною, та сама непроникна для поглядів огорожа, те саме виснажливе очікування в укритті за деревами.
Однак додому того дня я потрапив трохи раніше, ніж напередодні.
Близько сьомої джип Гайдука з’явився у воротах, і я встиг наздогнати його й прилаштуватися метрів за п’ятдесят позаду ще до того, як він минув з’їзд на Окружну, куди зазвичай звертав. Але якби я не бачив його задні вогні, то цілком міг би втратити контакт із «підопічним», бо той зараз їхав явно не додому.
Будь-яка зміна маршруту білого «Рейндж Ровера» бадьорила мене і змушувала зібратися. Ми з ним проїхали через усю Оболонь, а потім, відстоявши у вечірніх заторах з годину, прибули на Печерськ. Там бомбардир залишив машину на паркінґу біля якогось непоказного ресторанчика. Щойно він увійшов туди, я виявив, що по сусідству з його джипом стоїть схожий на елегантний катафалк «Брабус» зі знайомими номерами. Машина Черниша. Номер я запам’ятав ще під час нашої знаменної зустрічі біля входу в будинок «Преси України».
Отже, ділова вечеря з агентом. Я не знав, як довго вона триватиме, а стоянка тут була заборонена. Нічого не лишалося, як рушити в бік Голосіївського парку. Там я провів у марному очікуванні ще півтори години, після чого розвернувся й покотив додому. Настрій у мене був – гірше нікуди.
Наступні дві доби були схожі на дві копії, що випали з ксерокса.
Уранці Гайдук підтримував форму, потім перекушував у якому-небудь закладі – він увесь час міняв їх,– після чого мчав у Вишгород. Дорогою міг заскочити в який-небудь супермаркет преміум-класу – «Le Sіlpo» або «Мегамаркет». Заходив він туди, піднявши комір куртки й натягнувши на ніс шапочку. До того ж на обличчі в нього красувалися темні окуляри, так що впізнати футболіста було практично неможливо. Вигляд при цьому він мав кумедний, але я його розумів: це тобі не фітнес-центр і не елітний ресторанчик. У таких місцях повно народу, завжди є ризик наткнутися на неадекватного фана.
Повертався Сергій з повними пакетами й далі рухався в напрямку Вишгорода, так що я вже остаточно утвердився в думці, що там живе його кохана. Але хто вона і який має вигляд?
Обидва рази я діставався додому тільки після півночі й падав у ліжко після цілого дня, проведеного на холоді з тією самою думкою: до чого ж бездарно я гаю час. У мене була єдина розрада – рано чи пізно цей виснажливий тиждень закінчиться, угоду, яку я уклав із самим собою, буде виконано, і я нарешті зможу зітхнути з полегшенням.
Уранці я прокидався за дзвінком будильника, з труднощами спинався на ноги і, рухаючись, як зомбі, стругав бутерброди та обпікався чаєм, поки в об’ємному френч-пресі заварювалася кава для термоса. Потім шкутильгав на автостоянку біля метро, де кидав на ніч свою хвору «ластівку». Прокидатися ні світ ні зоря ставало дедалі тяжче, а морози бралися дедалі крутіші. Грудень видався малосніжним, земля лишалася майже голою, але природа категорично відмовлялася нас балувати.
Традиційну планівку в середу я, само собою, пропустив. Зателефонував шефові, повідомив, що потребую відгулу, пообіцяв пояснити причину в неділю і цим надав своїй персоні додаткового ореолу таємничості.
До Нового року залишалися якісь два тижні – зовсім трохи. Київ уже прикрасився строкатими ву- личними ярмарками, фотозонами, гірляндами, величезними золотими кулями й прапорцями, на Софійській площі встановили головну ялинку, вирішивши, що Майдан через нещодавні драматичні події для цього не дуже підходить. Їдучи, як пришитий, за білим джипом, я міг сповна намилуватися всіма цими новорічними перетвореннями – адже давно я стільки не подорожував містом, яке люблю всім серцем.