П’ятниця, однак, почалася не найкраще.
Щойно я спустив ноги з ліжка на підлогу, як кімната в мене перед очима попливла. Я вилаявся – знову тиск. Чіткий знак – ресурс вичерпано, треба обережніше. Позначалися багатоденне недосипання й нервова напруга. Найрозумніше – залишитися в ліжку й відлежатись. Усе як рукою зніме.
Я, однак, знехтував голосом здорового глузду, змусив себе підвестися й виконати остогидлий ранковий ритуал. Абсурдне «треба» переважило всі інші аргументи. Часом я просто переставав розуміти самого себе й губився в здогадках – що за сила штовхає мене вести далі цю безглузду гонитву за примарою невідомо чого…
Навіть «ластівка», немов відчувши мою рішучість, завелася з півоберту.
З огляду на досвід попередніх днів, я не поїхав на звичне місце біля будинку Гайдука. Фітнес-центр і ланч бомбардира мене теж не цікавили – надто вже все було очевидним і передбачуваним. Я рушив просто до Вишгорода – у надії, що вдасться побачити хоч кого-небудь із мешканців особняка. Зрештою, виходять же вони коли-небудь за огорожу?
Це було помилкою – я пробув на своєму посту за сто метрів від воріт до самої темряви – і без жодного результату. З хвіртки, розташованої біля воріт, за ці кілька годин ніхто не вийшов. Ба більше: того дня білий джип так і не з’явився у Вишгороді. У принципі, я міг би спокійно відіспатись і не стирчати на холоді, замість того щоб сушити голову над тим, куди подівся мій «підопічний», до якого я за ці дні став відчувати щось схоже на родинні почуття.
Початок наступного дня відповідав тій самій схемі, за винятком хіба що того, що Гайдук усе-таки трохи відхилився від рутинної послідовності дій, яку я вже знав напам’ять.
Після спортзалу він, як зазвичай, вирушив на ланч у той самий ресторанчик, де побував того дня, коли я тільки починав стежити за ним. Але цього разу на Сергія там знову чекав Андрій Черниш – про це недвозначно сповістила присутність на стоянці біля ресторану чорного «Брабуса».
Чого б така активність? Чи зусилля агента з трансферу бомбардира до якогось іншого клубу близькі до фіналу?
Я бачив не тільки машину Черниша, але і його самовпевнену фізіономію, коли він разом із Сергієм, уже прощаючись, з’явився на ґанку ресторану. Черниш підлесливо всміхався до співрозмовника, явно намагаючись у чомусь переконати Сергія. Бомбардир був стриманий, слухав агента неуважно і кивав так, немов йому кортіло швидше закінчити розмову й піти. Потім він сів у машину, навідався до кількох магазинів і вирушив у Вишгород.
Я, як повелося, їхав слідом.
У провулку біля котеджу все залишалося по-старому. Тут практично не було перехожих, лиш іноді пробігав бродячий пес та ворони перелітали з місця на місце. Мешканці прибережного кварталу якщо й з’являлися, то виключно на колесах, і траплялося це нечасто.
Щоб зайняти себе хоч чим-небудь, я покопався в телефоні, відшукав мобільну версію «Судоку» й заглибився в гру. Правила я знав, але не відразу зорієнтувався, якими клавішами слід користуватися. Нарешті розібрався, і справа пішла веселіше. На десятій спробі я мало не встановив рекорд за часом, коли телефон раптово завібрував у мене в руках, а на дисплеї виникла мордочка доньки.
Це фото мені завжди подобалося: лукаво примружені очі, загадковий зблиск із-під вій, насмішкуватий вираз, але загалом обличчя ще дитяче, трохи розгублене й беззахисне.
– Привіт, маленька! – мовив я, намагаючись, щоб голос звучав бадьоро.
– Приві-іт, татусю! – проспівала вона.
– Ти як? Давай, розповідай! – я відверто зрадів її голосу.
– Заліки складено, хвостів немає, скоро свята. Потім – іспити.
– Розумниця – вся в батька!
– Ага. Ма теж так каже…
– Щодо батька?! – здивувався я.
– Ні, щодо матері! Як твої справи?
– Нормально. Працюємо.
– За комп’ютером сидиш? Удома?
– Само собою! – відповів я, нашвидку прикинувши, як викрутитися, якщо вона зараз заявить, що перебуває десь поблизу і хоче зазирнути до мене.– Пропагую вітчизняний футбол… Своє треба любити!
– А мене?
– Що – тебе?
– Мене любиш?
– Аякже!
– Ти вже вирішив, що подарувати єдиній дочці до Нового року? – у мене відлягло від серця. Я запитав:
– І чого ж ти хочеш, Сонечко?
– Браслетик.
– Добре,– відповів я,– виконаємо…
Вона відразу заволала в трубку:
– Ні, тату, ти просто не уявляєш, що це за штучка! Не просто якесь там брязкальце… Ох, дякую, ти в мене най-найкращий!..