– Тут є один нюанс…– перебив я її.
– Ану? – насторожилася дочка.
– Мені необхідно, щоб найближчими днями ти взялася за переклад одного невеликого тексту англійською. П’ять-десять сторінок, не більше. Але переклад потрібен дуже точний і максимально доступний для носіїв мови. Щоб вони не тільки розуміли загальний зміст, але й уловлювали всі відтінки та інтонації.
– Дуже просто! – авторитетно запевнила вона.
– То я можу на тебе розраховувати?
– Яс-сно! Чи ж я тебе коли-небудь підводила?
– Не будемо заглиблюватися,– хмикнув я.
– Отож! Ну, о’кей, дорогий, наберу тебе пізніше, тут телефонують по другій лінії…
Вона відключилась, а я, дивлячись на дисплей, зі смутком переконався, що не тільки не побив рекорд у «Судоку», але й узагалі продув. Довелося починати заново.
В одній руці в мене був бутерброд, у другій – телефон. Я одночасно жував і тиснув на кнопки, розставляючи цифри в магічному квадраті, коли ворота особнячка раптом відчинились, і в провулок викотився білий джип.
«Що це ти, брате, сьогодні так рано?!» – здивувався я.
Водій, зрозуміло, не став на мене чекати – рвонув з місця.
Я кинув мобільник на сидіння й схопився за ключ запалювання… Одна спроба, друга, третя… Тупий скрегіт. Пауза. Четверта спроба, п’ята, десята – ані натяку, двигун мовчить. «Рейндж Ровер» тим часом зник за поворотом. Однак шанс наздогнати його ще лишався, тому що я знав, яким маршрутом він рухатиметься до найближчого розгалуження. Головне – щоб «ластівка» перестала клеїти дурня. Але в неї щодо цього була зовсім інша думка.
Я майже посадив акумулятор, але так нічого й не домігся. Час було безнадійно втрачено. Нестися просто зараз до будинку бомбардира не мало сенсу, бо я не зможу з’ясувати, вдома він чи все ще десь у місті: доступу в підземний паркінґ у мене немає. Найгірше те, що цей день можна вважати цілком згаяним.
Засмучений до глибини душі, я вибрався з машини. Відчинив капот, постукав по корпусу акумулятора, посмикав клеми. Знову спробував завести, але дива не сталося. Я нашкріб під деревами трохи чистого снігу й протер забруднені долоні. Те, що «Опель» потребує термінового ремонту, очевидно – але як звідси вибратися? Та й мені самому не завадило б трохи привести себе до ладу.
Якийсь час я бродив навколо машини, тасуючи в голові всі ці міркування, і мало не проґавив, як відчинилася хвіртка у світло-жовтій цегляній огорожі. Звідти перевальцем вийшов кумедний хлопчик років чотирьох у теплому комбінезоні й шапці- вушанці, схожій на танковий шоломофон. Слідом за ним висунулася невисока жінка в старомодному зимовому пальті й пуховій хустці – і відразу відвернулася, щоб щільніше причинити хвіртку. Потім вона трохи постояла, дивлячись у дальший кінець провулка і вдихаючи холодне повітря, а хлопчисько став нарізати навколо неї кола, розмахуючи пластиковою лопатою.
Це відбулося так зненацька, що я не повірив власним очам.
І тієї ж миті в мене виник неймовірний здогад. Зачинивши дверцята «Опеля», я рішуче попрямував до цієї пари. Наблизившись упритул, я пригальмував і з певною затримкою, яка мала означати подив, вигукнув:
– Ірина Андріївна?!
Жінка озирнулася.
На мене пильно глянули невеликі, світло-сірі, обведені темними колами очі. Гострий ніс із хрящуватою спинкою, високі, чітко окреслені вилиці. Сухі, щільно стиснуті губи навіть не здригнулись у відповідь. Погляд був сумний, погаслий, глибоко занурений у себе.
– Ірино Андріївно…– я знову назвав її на ім’я й по батькові, виграючи ще кілька митей, щоб придумати хоч якесь продовження.– Ви хіба мене не впізнаєте?
Обличчя жінки здригнулося, вона уважно глянула на мене, мабуть, намагаючись щось згадати, але це було нереально – ми ніколи в житті не зустрічалися.
– Мене звати Дмитро Васильович… Я чоловік Надії Михайлівни, ви ж із нею колеги – разом працювали в дитячому садку,– вів далі я свою ахінею.– Не пригадуєте?
– Вибачте, ні,– нарешті промовила вона.
Нічого дивного. Зате тепер я знав найголовніше: ця жінка дійсно була матір’ю Сергія Гайдука.
– Але як так? Ми ж із вами не раз бачились, я допомагав у садку з ремонтом…
– Мені дуже шкода, але…
Вона промовила це зі щирим жалем, однак прудкий хлопчисько не дав їй закінчити фразу. На нього перестали звертати увагу, і миритися з цим він не збирався.
– Бабусь, ну коли-и-и взе ми підемо до ї-ї-їцьки?! – Він енергійно потяг жінку за рукав.– Скіки нам сє тут стийцяти?
Мені залишалося тільки зникнути.
– Що ж, перепрошую.– Я розвів руками, кивнув і покрокував у той бік, де провулок повертав праворуч. Проминув сиротливу «ластівку» за деревами, ще кілька особняків, але доти, доки не повернув за ріг, відчував між лопаток пильний погляд жінки, яка все ще намагалася зрозуміти, хто я і звідки її знаю.