Опинившись поза полем її зору, я зупинився, віддихався й підбив підсумки.
Отже, Сергій щодня відвідує не подружку, не якихось міфічних друзів, а власну матір. Яку привіз із Марганця й оселив у цьому симпатичному котеджі під Києвом. Але що це за малий? Ірину Андріївну він кличе бабусею, отже, він її онук. Однак у Сергія немає ні сестер, ні братів. То він… Чи є ще якісь варіанти? Ні, виключено,– це його син!
Тут я збився.
Чому Сергій приховує цей факт, і то дуже ретельно? Малого доглядає бабуся, а це означає, що з матір’ю дитини Гайдук, найімовірніше, не підтримує ніяких стосунків. Хто вона? А сам він? Вирішив приєднатися до пулу знаменитих футбольних батьків-одинаків – на чолі з Роналду та Неймаром? Компанія непогана, але чим пояснити таку секретність?
Хотів я того чи ні, але переді мною був ще один важкий для пояснення факт, і що з ним робити – я гадки не мав…
Простоявши хвилин десять за рогом, я дочекався, доки ці двоє відійдуть на солідну відстань, і з оглядкою повернувся до машини. Я був так поглинутий своїм відкриттям, що за інерцією впав на водійське місце й повернув ключ у замку запалювання. І клянуся вам – навіть не здивувався з того, що двигун завівся з першої спроби.
І це позбавило мене купи проблем.
Дорогою назад я повз зі швидкістю близько шістдесяти – ні більше, ні менше, водночас намагаючись зрозуміти, як діяти далі. Продовжувати спостереження, вигадати щось нове чи просто сісти й набазграти звіт для британців?
Відповіді я так і не знайшов. Зате несподіваний вільний час використав на повну. Навідався до знайомої автомайстерні, і через якісь дві години мій «Опель» став заводитися з півоберту й поводитися набагато лояльніше. Щоб остаточно позбутися примх «ластівки», я попрохав механіків провести повний техогляд із заміною мастила, фільтрів і ще казна-чого, розібратися в чому мені, схоже, так і не судилося до кінця днів.
Після цього я відігнав машину на стоянку, а собі дозволив розслабитися: зазирнув до крихітного пабу в підвальчику сусіднього будинку.
Я вважав, що обмежусь одним келихом, а потім раніше піду спати, але пиво виявилося смачним, а на величезній «плазмі», що висіла ліворуч від стійки, йшов якийсь матч чемпіонату Іспанії. Не дербі, але досить цікаво, і один келих прохолодного «Кромбахера» перетворився на чотири, тим більше що грінки з часником і сиром тут готували чудово.
Словом, вибрався я звідти тільки після закінчення матчу. На годиннику був початок на дванадцяту.
Глава 13
Чесно зізнаюсь: я почувався майже щасливим незважаючи на те, що мої детективні ігри, по суті, нічого не дали. Принаймні сьогодні я спатиму сном дитини.
Із задоволенням вдихаючи морозне повітря, я поволі рушив до свого під’їзду. Зараз – гарячий душ і відразу в ліжко.
Я вже смакував цей момент, коли мене раптово засліпив спалах ксенонових фар. Потім фари згасли й відразу спалахнули ще тричі. Мимоволі прикривши очі рукавицею, я глянув на джерело світла – біля під’їзду стояв білий «Рейндж Ровер» із двома дев’ятками на номерному знаку. І чекав він, судячи з усього, на мене.
Зізнаюсь, у першу мить я розгубився. Але що мені залишалося? Я просто пішов до машини й потягнув ручку правих передніх дверей.
За кермом дійсно був Сергій Гайдук.
– Добрий вечір, Олексію Петровичу,– у його рівному голосі не було ні цікавості, ні роздратування – взагалі нічого.– Я хочу з вами поговорити. Якщо не заперечуєте, проїдьмося трохи…
Я кивнув, сів біля водія, і машина рушила.
Досить довго ми їхали в цілковитій мовчанці, і в міру того, як віддалялися від мого будинку, мені ставало дедалі цікавіше, що ж усе це означає. Куди ми їдемо? Про причину його пізнього візиту я загалом здогадувався.
Вулиці вже були майже порожні, а оскільки Сергій і далі не вимовляв ані слова, я просто дивився навсібіч, подумки фіксуючи маршрут. Джип рухався плавно й майже безшумно, ми їхали до центру Києва. У ці хвилини мене найбільше цікавило, з чого він почне.
Нарешті Гайдук припаркувався на вузькій вуличці, що веде до Майдану, біля невеликого бару, який усе ще був відкритий. Заглушив двигун, відстебнув ремінь безпеки, і я зрозумів, що ми прибули до мети.
У барі не було ані душі, але на звук наших кроків із дверей за стійкою миттєво з’явилася молоденька офіціантка. Ми влаштувалися за столиком у далекому кутку на затишних шкіряних диванчиках, уперше опинившись віч-на-віч. Сергій замовив якийсь квітковий чай з медом, а мені потрібне було щось міцніше – щоб позбутися пивної розслабленості й зібратися. Тому я попрохав подвійну порцію «Jameson» з льодом. Мій співрозмовник на це ніяк не відреагував – далі відмовчувався.