Обличчя його спалахнуло, він випростався. Я розумів, як складно йому говорити про це зі мною, зовсім сторонньою людиною, тим, хто безцеремонно вліз у його життя і змусив заново пережити те, що завдавало йому такого болю. І водночас віддавав належне його мужності.
Сергій спокійно, трохи втомлено вів далі:
– Одного разу мені наснився дивний сон: я граю у футбол, веду м’яч до протилежних воріт, але на стадіоні порожньо – ані команд на полі, ані вболівальників на трибунах. Відчуття таке, наче я граю сам із собою. І чомусь знемога, мучить задишка. Ледь змушую себе рухатися. Нарешті зупиняюся, дивлюся праворуч – і бачу біля краю поля батька. Він дивиться на мене й дуже чітко каже: «Дитина плаче. Без матері дитина плаче»… Я прокинувся й подумав: це знак, що скоро помре мама і мені буде страшенно погано. Але помізкувавши, я раптом збагнув: жінка, яку я збив, це про неї! У неї ж син, зовсім малесенький. Хтось сказав мені про це, але так, мимохідь, між іншим… І ніхто не звернув на це уваги.
Тоді я сам поїхав до Білої Церкви. Думав познайомитися з її чоловіком, допомогти грішми. Та що там допомогти – я був готовий віддати все, що в мене було. Прийшов за адресою, яку дали, піднявся, подзвонив. А там помийна яма – бруд, сморід, холод, сидить п’яний у дим мужик із такими ж п’яницями. Сидять, квасять, нічого не розуміють. Дитя в сусідній кімнатці з якоюсь теж піддатою дівкою, навіть не плаче вже – тільки повискує… Немите, худе, голодне…
Що далі? Варіантів у мене не було: я зв’язався з Чернишем і попрохав допомогти. Він мене довго відмовляв, переконував, що я чиню велику дурницю. Але врешті поступився й усе організував так, як я його й просив. Не знаю й не хочу знати, як йому все вдалося. Пияка того позбавили батьківських прав, дитину поклали в лікарню, обстежили, підлікували… І я став батьком Богдана. Цілком законним: у свідоцтві про його народження в графі «батько» стоїть моє повне ім’я. Може, це й не цілком законно, формальної процедури всиновлення не було, але він мій – і цим усе сказано.
Для мене це було неймовірно важливо! Я привіз хлопчика до матері і сказав, що це її онук, мій син. Що від мене завагітніла одна київська дівчина, відмовилася робити аборт і народила хлопчика. Спочатку приховувала це, а потім почала мене шантажувати, і я заплатив їй і за мовчанку, і за дитину. Вона підписала всі папери, відмовилася від сина, і тепер мені належить його виховувати. І ще я сказав матері, що без неї мені не обійтися хоча б доти, доки малий не піде в школу… Так, я брехав! І досі не знаю, чи повірила вона мені. Але тепер у нас була справжня родина. І вже місяців через два я зрозумів, що знайшов єдино правильний шлях: хвороба принаймні тимчасово відступила, мама ожила, прив’язалася до хлопчика, а в Богдана нарешті з’явилася по-справжньому близька людина, що оточила його турботою й ласкою. Я бачив, як відбувалася в ній ця зміна: вона вирішила жити заради онука, перестала тужити за батьком і день у день чекати на власну смерть.
Тоді я купив цей будиночок у Вишгороді й перевіз їх обох сюди. Сховав від усіх, найняв жінку допомагати по господарству, вона приходить через день… Практично ніхто не знає про це…– Сергій розсіяно пограв чайною ложечкою, зчепив пальці в замок.– Коли на черговому обстеженні лікарі зафіксували поліпшення в її стані, то назвали це дивом. Завдяки цьому диву вона прожила три з половиною роки… Але рак повернувся, виникли метастази, і мене попередили, що хвороба може стрімко прогресувати. Мати про це не знає – і, сподіваюся, не дізнається…
Він замовк. Мовчав і я – що б я не сказав, усе це пролунало б фальшиво й нікчемно. Зненацька Сергій знову гаряче заговорив:
– Колись я мріяв подарувати своїм батькам нове життя – заможне і спокійне. Але все обернулось інакше: спочатку відійшов батько, тепер хвороба забирає в мене матір. Я лишуся сам, хоч уже звик до цієї думки. У мене є тільки одне – футбол. Хтось грає в нього, щоб насолоджуватися грішми й привілеями, які він дає. Хтось прагне заробити грошей, щоб прожити решту життя собі на втіху. А я живу тільки сьогоднішнім тренуванням і завтрашнім матчем, відновленням післязавтра й наступним тренуванням… Я панічно боюся завершення кар’єри. Не уявляю себе в якомусь іншому вимірі. Не уявляю себе за межами поля…
– У тебе є син,– спробував заперечити я, мимоволі переходячи на «ти».– Тож ти вже не самотній.
– Це правда,– він сумно посміхнувся.– Але ж Богдан іще зовсім малий, і доки він підросте й уперше ступить на футбольний газон, мине так багато часу…