Бора

Галина Вдовиченко

Галина Вдовиченко

Бора

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2011

Книжковий блог

http://knygypirat.blogspot.com/

Роман Бори ще не дописано, тож несподіваний подарунок особняк у Львові міг стати її затишною творчою лабораторією, а став притулком-«рукавичкою» для ще шістьох душ… Старе й мале, давня подруга та дивакуватий незнайомець, кіт і собака та, звісно ж, сама Христина Бора на наших очах стають справжньою сім'єю. Споріднені душі, відверте й щире спілкування вони знаходять, не ховаючись за вигаданими ніками й аватарками. Але на те воно й життя, аби дивувати справді неймовірними, але невіртуальними, сюрпризами. Може, варто й нам скуштувати реального життя?

УДК 821.161.2

ББК 84.4УКР

Цілком закономірно, що книжки Галини Вдовиченко швидко й безпомилково знайшли свого читача, себто читачку. Вони дуже точно, як пазл на своє місце, лягли в нішу очікувань саме тієї частини жіночої аудиторії, що звикла носити у торбинках книжки на випадок, якщо трапиться вільна хвилинка. Вільна хвилинка у цих жінок (не плутати з гламурними поглиначками дамських романів) випадає нечасто: вони працюють, вони постійно в русі, до того ж на них, як правило, і родина, і друзі, і господарство, і домашні тварини, і взагалі всі можливі проблеми цього світу.

Сайт «Літакцент»

Творчість Галини Вдовиченко приклад якісної феміністичної прози в сучасній українській літературі.

…Це поетика Франсуази Саган, традиційність Шарлотти Бронте, романтика Ірен Роздобудько та казковість самої Галини Вдовиченко. І, як показує практика, жінки не лишають поза увагою такий мікс.

Газета «Дзеркало тижня»

Роман Галини Вдовиченко «Пів'яблука» в мережі уже встигли «охрестити» українським аналогом відомого серіалу «Секс і місто», і це, безперечно, підігріло інтерес публіки до чергової коронованої книжки.

Сайт «Книгобачення»

Ну нарешті, криза середнього віку залишила чоловіче співтовариство і рушила в бік жінок. І слушно рушила, бо ж одразу стала мати більш людяний вираз обличчя.

Сайт «Буквоїд»

Роман Галини Вдовиченко нагадує казку: добру та з обов'язковою перемогою добра.

…Авторка руйнує стереотип «про щасливих людей читати нецікаво».

Сайт «Сумно.com»

1

Чому це сталося саме зі мною?

Хіба взагалі таке буває?

Банальна думка у небанальній ситуації. Та що там! Неймовірній ситуації.

Христина Бора тихо причинила за собою двері нотаріальної контори і застигла на ганку. Вітер гнав уздовж вулиці сірі хвилі осіннього дощу ті йшли виразними смугами: темно-сіра, світло-сіра, свинець срібло, свинець срібло. Дрібними краплями засівало навіть сюди, під глибокий дашок над двома сірими від вологи колонами. Освіжаючий холодний душ у розпашіле обличчя саме те, що потрібно, аби прийти до тями.

Дім у спадок.

Від незнайомої людини.

Господи, дім! Дім, чорт забирай! Повна маячня.

Нічого за півжиття не заробила, про свій будинок вже й не мріяла, як раптом без жодних зусиль, без поруху пальця, як грім серед ясного неба отримайте, будь ласка, документи, згідно із волею Володимира Лисковича, ви відтепер є власницею будинку, ось адреса, необхідні витрати з вашого боку наперед оплачено попереднім власником.

Бора не розуміє значення слів, ніяк не може второпати, що відбувається. Вона справляє враження повної ідіотки. Незворушно-свинцевий вираз обличчя огрядного нотаріуса, промовиста черга швидких поглядів його яскравої помічниці. Вітаємо, нам дуже приємно. Дякую, е-е-е, мені теж. Хоча це просто слова, приємно неприємно; дивно ось точне слово. Саме дивно. Ось так.

Відчуття дощового пилу на обличчі цілком реальне. І документи Бора розшпилює сумку, аби на них подивитись, торкається пальцями цупкого коричневого конверта зі зв'язкою незнайомих ключів цей вагомий додаток переконує більше, ніж усі папери з печатками. Десь у Львові існує будинок, що належить їй, Христині Борі.

…Коли нотаріус розклав папери і, глянувши на Бору поверх окулярів, назвав незнайоме прізвище таємного благодійника, вони кілька секунд дивилися одне на одного: удавано-неупереджений нотаріус і щиро вражена Бора. «Але чому? запитала вона. У нього що, нікого з рідних немає?..» Вона дратувала нотаріуса. Той намагався не виказувати цього, а от помічниця з акриловими нігтями, схожими на пазурі… Як вона працює за комп'ютером із такими довжелезними, хижими кігтями?

Вже на ганку нотаріальної контори її раптом наче шпигнуло: Володимир, Володимир… як він сказав прізвище? Лискович. Може, йдеться про… Справді, саме Лискович. Чи Лискевич? Якось так звучало прізвище Володьки. Точно! Це Володька. Бачилась з ним востаннє бозна-коли. Одразу й не пригадаєш. Після з'ясування стосунків більше не зустрічались. Хіба коротко і випадково. Та ні, навіть коротко не бачились. І нічого не чула про нього. Фантастика. Витягнула парасолю. Розчахнула її, затулилася від вітру та дощу, хоча це й не дуже допомагало, і побігла до трамвайної зупинки, відчуваючи, як у правому черевику робиться холодно й вогко.

Правки у тексті були незначні, здебільшого пунктуаційні. Автор історичної повісті непогано володів мовою, натомість раз у раз припускався помилок, яких міг би уникнути, якби не лінувався зазирнути у словник. Бора виправила «інь-янь» на «інь-ян», «дермантин» на «дерматин» і, звірившись з енциклопедією, змінила авторського мессершмідта на мессершмітта. У середу працювала у видавництві здавала правлені тексти, вибирала, якщо була можливість вибору, нові тексти на правку, залишаючись часом аж до вечора. Особливо якщо ніхто не заважав й терміни підходили до кінця, бо вдома доводилось відволікатись на щось інше. Ще й свій роман нарешті пішов, упевнено й незворотньо, як зсув грунту, хоч перед тим була тривала пауза, коли вже думала, що ніколи не писатиме. У видавництві, на щастя, графік відвідування був вільний працюй де хочеш, хоч тут, хоч вдома, хоч у кав'ярні, лише б вчасно здати відредагований текст.

Христино Богданівно, зазирнула у двері Оленка, як по-іншому сказати приблуда? Щоб поруч два однакових слова не стояли?

Христиною Богданівною її називала лише Оленка юне дівча, з вигляду школярка, яка минулого літа прийшла у видавництво після закінчення університету. Дотепер усі тут зверталися до Бори так, як її ровесники зі студентських часів. За прізвищем. Новенькі, що потрапляли у колектив, підхоплювали традицію, не одразу й дізнавшись, що Бора це прізвище, а не екзотичне ім'я чи прізвисько. Вперше почувши «Христино Богданівно!», Бора не одразу й відреагувала. Ледь стрималась, аби не озирнутися, чи не стоїть, бува, за спиною її тезка. До звернення на ім'я та по батькові ще треба звикнути.

У словник синонімів не дивилась? запитала Бора учительським тоном. То зазирни спочатку туди, не лінуйся. Знайдеш, що треба. І додала м'якше: Я ж контексту не знаю. Може бути зайда, хороше слово. Захожа теж фактурний варіант…

У двері енергійно й коротко стукнули два рази фірмове «дозвольте?» дівчинки, що розносила піцу. Безтурботна усмішка на рожевій мармизі, на кирпатому носі сяють веснянки: замовлення виконано!

«Маргарита» з подвійним сиром! урочисто повідомило руде сонечко.

Сюди! підняла вказівний палець Оленка. Озирнулась: Христино Богданівно, залишу вам шматочок?

Бора зробила заперечувальний жест рукою, і за кілька секунд у кімнаті вже не було нікого. Оленка забрала руде дівчисько до сусідньої кімнати, розминувшись у дверях з Русланою, а до кабінету увірвалася галаслива енергія ось вона я!, замкнений простір завібрував надмірними децибелами, викликаючи бажання притишити нав'язливий звук. Підхопивши скинуту збиту з вішака куртку Бори (Ой вибач, відірвала петельку!!!), Руслана влаштовувалась за сусіднім столом, продовжуючи теревенити. Йшлося про все і ні про що, почуте не надавалося до переповідання. Інформаційна цінність монологу практично дорівнювала нулю, проте рівень емоцій зашкалював.

Борі було видно з вікна, як руденька дівчинка вийшла, відімкнула замок на ланцюжку, що з'єднував раму велосипеда із решіткою на брамі. Повільно втоплюючи педалі до землі, руденька рушила вздовж вулиці, підстрибуючи на бруківці й набираючи швидкість. Як тільки їй вдається довозити піцу неушкодженою…

Дощ вгамувався ще перед обідом, вітер підсушив брук, підсунув опале листя ближче до тротуару. І тут Борі спало на думку: а чи не подивитися сьогодні, що за дім дістався у спадок?..

Ти мене не слухаєш?

В очах Руслани докір. Вона мовчить. Таке трапляється лише в одному випадку коли вона помічає, що її слова пропускають повз вуха. Згодом, віднайшовши прогалину у поінформованості співрозмовника, Руслана охоче нагадає: а я тобі про це казала! А ти не слухала! Втім, зосередитись на побутових подробицях із життя Руслани не вдавалося нікому. Будяки порожніх слів надійно глушили тендітні паростки важливого, тому ніхто не чув того, що варто було почути.

Руслана глибоко вдихнула, зі стогоном видихнула, а відтак повернулась до марудної оповіді про те, як вона дісталась до роботи. Під її бубоніння Бора набрала номер сина, показала Руслані жестом почекай і вийшла із мобілкою у коридор:

Владе, ти ввечері вільний?

Ма, нетерплячий тон, віддалене іржання коня, близьке сухе й апетитне хрумтіння, голосне форкання, дзенькання металу… Давай швидше. Я біля Орлика.

Хотіла з тобою один дім подивитися.

Який дім? Ма, давай завтра. Я сьогодні з Катєю зустрічаюся.

Ну… давай.

Глянула на годинник і набрала номер Лідії.

Говорити можеш?

Не дуже. Щось термінове?

Та ні. Думала, може, сьогодні приїдеш. Хотіла піти з тобою на оглядини одного будинку.

Хіба завтра. А що за будинок?

Приїдеш розповім.

Бора повернулась до кабінету, підсунула до себе машинопис збірки есеїв, краєм ока зауваживши показово-зосереджений вираз обличчя Руслани. Та нахилилась над рукописом, усім своїм виглядом демонструючи: не хочеш не говори, я тобі теж нічого не скажу і так само піду в коридор розмовляти по мобілці, щоб ти не чула.

Бора набрала по внутрішньому телефону бухгалтерію: «Дівчата, гроші нині будуть?» «Завтра», почула у відповідь, і, порахувавши гривні у косметичці, яка правила їй за гаманець, усе ж вирішила викликати таксі. До свого будинку належить дістатися автівкою. Щоб не блукати, шукаючи адресу, а зупинитися перед самісіньким входом, сказавши таксистові «решти не треба».

Яка дурня часом приходить у голову.

Водій трапився говіркий. Всю дорогу розповідав, що такі шалені вітри, як зараз, були хіба одного року, дуже давно, як він ще був маленький. Він тоді боявся, що його підхопить смерч і занесе у незнайоме місце, як у «Чарівнику смарагдового міста». А тепер що з природою робиться! Справді кінець світу наближається. Ось так нас усіх, згідно із календарем інків, і здмухне з лиця землі, немов і не було ніколи.

Ви знаєте, куди їхати?

Таксист зиркнув на пасажирку і змінив тему.

Ображаєте! прогуркотів він. Я знаю Львів, немов свої п'ять пальців. За кермом тридцять три роки. Он за тим поворотом ваша вулиця вгору пнеться, а дім у самому кінці, за ним вже парк починається. Він осібно стоїть, я знаю.

Над будинком летіла хмара вороння з криком та лопотінням крил, злагоджено, наче військо наступало. Потім темна пташина завіса посунула убік, відкривши будинок, схожий на равлика. Хвиля тривоги, наче ота зграя чорних птахів, зачепила й відлетіла. Аж подумала чи не сказати таксистові: гаразд, а тепер додому; і назвати свою вулицю та номер свого будинку. Але грошей у гаманці більше не було, та й не звикла Бора зупинятись на півдорозі. До автобусної зупинки звідси недалеко, побачила, коли таксі повернуло на цю вулицю. Вона швиденько роздивиться, що тут і як, поки справжній осінній вечір не насунув, і додому. А в тривожній хвилі винні легкі сутінки, які ледь помітно почали огортати будинок. Вітер вщух, до темряви ще далеко, а будинок без світла у вікнах завжди має сонний та похмурий вигляд.

Таксист без поспіху запалив цигарку, з полегкістю затягнувся, тримався, мабуть, усю дорогу. Автівка зашурхотіла шинами, розвернулася, виїжджаючи із завулка. Справжня вулиця з дво-та триповерховими будинками починалася трохи далі, дорога помітно спускалась униз поміж старими віллами, такими як ця, і новими особняками на місці старих. Подарунок долі дивився на Бору немов з-під лоба таке враження створював дашок, що нависав над ганком з опецькуватими колонами обабіч чотирьох широких сходинок. Другий поверх радше нагадував мезонін, а вивершувала будову кругла вежа з віконечком, висаджена збоку на даху. І цей однорогий равлик, що приліпився до похилого пагорба, ця несиметрична будівля довоєнного часу, без жодних слідів будь-якого новочасного втручання, з обдертим фасадом, з порожньою рамкою-віньєткою ліпниною із перекручених гілок та квітів над вхідними дверима уся ця чужа оселя разом з усією територією за огорожею-живоплотом, якщо вірити документам, була власністю Бори, і треба лише перевірити, чи це справді так, відімкнувши двері.

Лівіше від ганку двоє вікон у виступі-еркері відсвічували міддю призахідного сонця. Зблиснули, як скельця окулярів, за якими неможливо роздивитись виразу очей незнайомця. Замок на хвіртці виявився таким самим, як на бабусиній хвіртці у дитинстві, з до білого стертим язичком. Бора провела по ньому пальцем, сприйнявши це наче запрошення почуватись, як удома, й пішла до будинку по кам'яній, втопленій у траву стежці.

Ще один сюрприз чекав під самим будинком: химерний плямистий малюнок зелено-сивого моху, що вкривав нижній ярус кам'яних сходів. Такий навмисно не виростиш. Він сам утворюється з часом як благородна патина на мідних статуетках. Такий вигляд мали сходи Підгорецького замку з тильного боку, Бора їздила туди позаминулими вихідними, та хіба могло їй спасти тоді на думку, що за кілька днів вона підійматиметься на поріг свого будинку подібними сходами, лише без підгорецької трави, яка пнеться вгору з усіх щілин замкового каменю.

Одна з колон повита густими заростями винограду з незібраними дотепер гронами ягід, пожмаканими, прив'яленими сонцем та вітром, наче родзинки.

Виноград виявився дивним на смак, терпкуватим та кислим, його перестиглі грона слугували тут, очевидно, за прикрасу. Перш ніж встромити ключ у замок, Бора набрала номер Влада, аби сказати йому, де вона зараз, але абонент був поза зоною досяжності. Лідії теж нема сенсу телефонувати, у неї зараз найгарячіший час доби: готує вечерю для домашніх або вже поставила на стіл паруючий полумисок, розклала їжу у тарілки і вже побажала усім смачного, але тільки-но сама береться за виделку, як хтось: мамо, де сіль? а кетчуп у нас є?.. ма, я не хочу гречки!..

Ключ легко повернувся в отворі масивних дверей з обдертою де-не-де фарбою. Бора ступила через поріг, опинилась у прямокутному передпокої і вдихнула повітря чужого житла. У світлі, яке спалахнуло над головою, перше, що побачила, це похилі східці донизу за три-чотири метри перед собою; вони вели, мабуть, до кухні чи у підвал. Праворуч зачинені двері. Зліва, за широким прорізом вітальня. А тут, у вільному пристінку передпокою, масивна тумба на взуття, дзеркало, порожня полиця та вішак із вигнутими вгору кованими ріжками. І ані взуття, ані одягу. Запах у новому місці. Він міг виявитись неприємним та затхлим, приміщення могло відгонити старими лежалими лахами чи забутим пакетом сміття. Усього варто було чекати. Але це незнайоме житло мало нейтральний запах. Закинутістю тут не пахло: сухе, трохи застояне повітря не мало неприємних домішок. Бора кинула оком на сходи, що вели донизу, і пішла ліворуч, у велику кімнату, відчуваючи від власної хоробрості приплив адреналіну у крові, рука мимоволі потяглась до вимикача. Скляні очі! Серце підстрибнуло. На неї дивились чорні скляні очі. Вугільне, аж до синього полиску, пір'я, міцний дзьоб в опудалі ворони не було нічого загрозливого. Але серце закалатало від несподіванки. Переляк, одначе, виявився слабшим за захоплення: ти ба! Опудало стояло на полиці справжнього каміна! Забута дитяча мрія, навіяна казками Андерсена. Кутовий. З усім чавунним причандаллям на кованій стійці. Викладений з масивної старої цегли дві великі приземкуваті літери «П», менша на більшій, із «плечима»-поличками нижнього ярусу, на яких при бажанні й сидіти можна, якщо посунути опудало птаха та великий компас у дерев'яній оправі. З металевим дротяним кошиком, наповненим березовими цурпалками, під топкою, в отворі нижньої «П». У центрі кімнати овальний стіл, під стіною різьблена шафа, заповнена книжками. Вікна в еркері ті, що бачила їх з вулиці, ховаються за цупкими оксамитовими портьєрами фісташкового кольору. Праворуч від входу, ближче до каміна, шкіряний диван із картою світу над ним; по інший бік від каміну крісло, глибоке й помітно продавлене. За прочиненими дверима наступна кімната. Бора зазирнула туди: з правого боку кімнати дерев'яні сходи вгору, в куті п'єц з білого потрісканого кахлю. Праворуч від запнутого шторами вікна софа, за нею, під сходами, ховається етажерка з книжками та дерев'яний порожній вішак на гнутих ніжках із викрученими ротанговими ріжками, маленький низький столик під вікном із настільною лампою молочного скла, зліва шафа темного дерева із невеличким дашком. Інтер'єр для зйомок фільму про п'ятдесяті роки. Або про тридцяті-сорокові. Або й навіть про початок минулого століття, якщо внести деякі корективи. На додаток до верхнього освітлення Бора увімкнула ще й настільну лампу під абажуром і тепле світло залило кімнату. Початок поруччя сходів вінчала відшліфована безліччю доторків куля, схожа на маленький дерев'яний глобус з обрисами невідомих континентів. Куля лагідно лягла під руку, затримала її на собі. Бора зупинилась. Страху вже не було, залишилась зосереджена, трохи напружена цікавість. Вона й винесла її міцними сходами у невелику кімнату з вікном посередині та двома боковими дверима. Бора відхилила край штори і побачила за вікном сад, а далі за біло-сірим муром парк, дерева у шаленстві осінніх барв від зріло-зеленої та червоного золота до іржавої охри. Кімнату вмебльовано лише найнеобхіднішим: по один бік від вікна софа з двома подушками, по другий робочий стіл з поличками над ним, зліва від сходів шафа. Кімната з'єднувала нижню частину дому та інші кімнати чи що там ховалося? за двома дверима обабіч. За ті двері Бора зазирнути не наважилась, не хотіла зараз заглиблюватись у нетрі будинку. Спускаючись сходами, полічила подумки кімнати: нагорі три, якщо за дверима кімнати, і внизу дві або три, бо при вході є ще двері праворуч. А внизу тоді що? Там, куди ведуть кілька похилих сходинок. Виявилось кухня. До неї треба було спуститися п'ятьма похилими сходинками. Здавалося б, вікно кухні, що виходило на правий бік, має визирати назовні з напівпідвалу, але, всупереч очікуванням, воно дивилося на яблуню, зарості дрібних бузкових квітів на високих стеблах та живопліт зі звичайної висоти. Недарма дім скидався на равлика, що повзе вгору похилим пагорбом. У цокольному приміщенні, у найнижчій точці будинку, була кухня з коморою, а під ними чи збоку, мабуть, ще й пивниця, і саме вони надійною основою тримали усю будівлю на собі. Сучасними на кухні були лише фіранки на вікні сітчасті, ніжно-кремового кольору; а усе інше немов з крамниці антикварних меблів та предметів побуту, зібраних докупи випадково. П'ять різних крісел були між собою чимось все-таки схожі плавністю вигнутих ліній, приємними на дотик формами без гострих кутів. Масивний креденс із різьбленими оздобами букетами квітів по кутах міг бути й з позаминулого століття, Бора не надто на цьому розумілася, натомість великий овальний стіл був не таким давнім, мабуть, з 50-х років. Бора поставила сумку на крісло з низькою напівкруглою спинкою із кількома вертикальними підпорками, що робило його схожим на арфу; підійшла до мідної раковини і повернула мідний краник тугий, повний струмінь води дзвінко вдарив у метал. Працює раритет.

І куди не кинь оком жодних слідів пилюки чи бруду, ніби тут і далі жив педантичний самітник. Посуд схований. На видному місці лише череватий фаянсовий заварник із маками на боці та велике надщерблене горня з намальованими півнем та куркою. І дзеркало у темній рамі на стіні з павутинням тріщинок по кутах. Глянула на себе якась вона у тому дзеркалі не така чи дзеркало не таке й відвела погляд. Не було бажання вдивлятися, та й настрій змінився. Тьмяне дзеркало, мідна раковина із музейним краником, омріяний камін з березовими цурпалками у металевому кошику, лискуча дерев'яна сфера на початку поручнів сходів, білий кахельний п'єц, який не зруйнували, облаштовуючи кімнати паровим автономним опаленням, опудало чорно-синьої ворони зі скляними очима усе, усе, усе, що вона побачила у своєму домі, не мало до неї жодного стосунку. Все чуже, а вона цікава зайда, яка випадково опинилася в чужому домі і кружляє тепер його кімнатами у пошуках господарів. Роздивилась, переконалась, що міфічний будинок існує не лише на папері, і що тепер? Тепер додому. У двокімнатну квартиру на виїзді з міста з маленькою кухнею та крихітним передпокоєм, у своє житло, яке тато отримав колись, відстоявши багаторічну чергу, та майже у ньому й не жив повернулись з мамою у татів Золочів. А свого житла Бора ніколи б і не придбала, якби не батьки. І досить оглядин. Додому. Але спочатку де тут туалет? Внизу, біля сходів. Бора готова була побачити антикварну чавунну ванну, можливо, навіть на лев'ячих лапах, раковину з клеймом австрійського або польського майстра, якийсь чудернацький унітаз із керамічною білою ручкою на довгому ланцюгу. Помилилась. Нічого особливого, сучасна сантехніка. Ванна як ванна. Хоча й за масивними дверима, давніми, не сучасними, які байдужо проігнорували її, коли вона спробувала вийти. Натиснула на ручку марно. Двері замкнулися. Усіх впускати, нікого не випускати. Паніка вдарила у голову, побігла скаженими мурахами по руках. Ті, що хазяйнують на чужій території, рано чи пізно потрапляють у пастку. Бора скинула куртку на підлогу, щосили смикнула дверну ручку даремно, нічого не змінилося. Тоді спробувала заспокоїтись, зробила кілька глибоких вдихів-видихів і знову взялася до справи, тепер вже без притиску, легко й обережно міняючи положення ручки. Могла уявити себе будь-якою людиною, твариною, рослиною, предметом у будь-якій ситуації, за будь-яких обставин. Уява зараз працювала безвідмовно Бора побачила себе на дні вузької й глибокої ями, так явно побачила, що мороз пішов поза шкірою, гукай, не гукай ніхто не почує. Та й мову забрало німа, на слизькому дні крижаного колодязя. Трусонула волоссям мовчи, уяво, тут дійсність перевищує будь-які фантазії. Бора билась у двері міцне надійне дерево глухо відгукувалось на удари плечем. У відчаї озирнулася. Чи не знайдеться чогось гострого, металевого, чим можна спробувати відчинити двері або роздовбати їх, або чогось важкого, чим можна щосили гепати у двері із надією, що хтось з вулиці почує… Нічого не знайшовши, зупинила погляд на душовому шланзі у металевому плетиві, прикидаючи, як би то його відкрутити і що це може дати. І поки Бора билась у пошуках виходу з ситуації, внутрішня, друга Бора, та, що запам'ятовує незвичні емоції, підслуховує розмови у транспорті та ставить себе на місце інших, фіксувала у ці хвилини послідовність та силу нових вражень; діловито та зосереджено працювала, як комп'ютер, що записує на диску нову інформацію. Знадобиться, коли з її героями станеться подібне. Тиша навколо. Хоча… Ні. Не зовсім тиша. Заледве вловимий фоновий шум, обережне шурхотіння по кутах. Дім ледь чутно подавав ознаки життя. Тиша була живою, наповненою відгомоном безсенсових порухів, приглушеними звуками незрозумілого походження. Будинок дихав, щось нерозбірливо й відсторонено бурмотів, як жива істота уві сні. Бора присіла навпочіпки, зазирнула у тоненьку щілину збоку від дверної ручки там темнів запалий у невидимий отвір нерухомий металевий язичок; дверна ручка рухалась без жодного із ним зв'язку. Неслухняна вставка мертво застрягла в отворі між дверима та одвірком. А сумка, Господи! Сумка залишилась на кухні! Разом із мобілкою! Бора затулила чоло долонями й сповзла спиною по стіні. Ніколи б у романі цього не написала, була певна, що це картинка-штамп: обхопити голову руками й сісти під стіною а, виявляється, у її житті відчай виглядає саме так. Треба ж бути такою безтурботною, аби самій попхатися у будинок, де ніхто не живе, адреси якого ніхто з близьких не знає. Відпустити таксі. Ще й спромогтися зачинитися, залишивши назовні сумку з мобілкою. Бора застогнала від безсилля та злості на себе. «Ідіотка», подумки констатувала вона. Підвелася, відійшла на кілька кроків і, стиснувши зуби, розігналась щосили, гупнула у двері, лиш боляче забивши плече та стегно. Немов у скелю квецьнулась. Дверям нічого, а тілу боляче до сліз. Розтираючи забиті місця, опустила кришку унітаза, сіла верхи. Хороша затравка для роману? Маєш собі затравку! До трагікомедії. Або для трилера. З цього можна зробити що завгодно. Сама, у чужому порожньому будинку, за зачиненими дверима. Як миша у мишоловці з великим шматком сиру. І як тобі це у житті, а не на папері? Десь далеко ледь чутно заспівала мобілка. Хтось телефонував, навіть не здогадуючись, у яку халепу потрапив абонент. Мобілка кликала та й кликала, довше, аніж зазвичай. Замовкла й запанувала дзвінка тиша. І тривала довго, безкінечно довго. Дім затамував дух. І від тої нестерпної напруженої тиші Бора розплакалась. Виплакавшись та втерши сльози, впала у ступор. І, нарешті, спробувала зібрати докупи уривки думок. Ну добре. Може, Влад згадає, що вона збиралася вранці до нотаріуса, і почне шукати телефон чи адресу нотаріальної контори… Дідька лисого він почне шукати! Останнім часом Бора вже спить Влад приходить, а коли вона вранці йде на роботу Влад ще спить. Вони можуть і два дні не бачитись. А за два дні вона тут з'їде з глузду від безвиході. Швидше Лідія допоможе. Похопиться, куди подруга поділася і чому на дзвінки не відповідає. Приїде зі свого Стрия, привезе товар, а потому почне шукати Бору, розпитувати, що і як, і врешті-решт вийде на нотаріуса… Але на це знадобиться щонайменше два дні. У результаті той самий фінал. Жодного оптимістичного варіанту, самі причепливі тоскні думки опосіли, як мухи жовту стрічку на лампі. Тільки б вибратися звідси, думала Бора, і не потрібний мені цей будинок. І я йому не потрібна, бо ж відчуваю цю глуху напружену ворожість. Продам його. Куплю хорошу квартиру, а на решту поїдемо з Владом у подорож Європою, а потім з Лідією до Іспанії. Давно ж хотіли на північ Іспанії, у Каталонію. Або нічого не купувати, а відкрити своє видавництво… І про що тільки думав Володька? Для чого таке утнув? Як його прізвище: Лискович? Лискевич?.. Колись вона написала у своєму щоденнику про їхню останню зустріч. Десь у хаті, у якомусь закапелку, на антресолях, є той щоденник. І в ньому, можливо ні, точно, є щось про Володю, бо вона тоді докладно вела щоденники, особливо охоче записувала про стосунки із закоханими в неї хлопцями, дурепа сімнадцятилітня, а він був не просто закоханий. Лише мало значив для неї, вона й обличчя його майже не пам'ятала. Думки гойдалися широкою амплітудою: від тваринного страху з краплями поту на чолі та гупанням серця і до коротких періодів опанування собою, відстороненого, ніби не з нею це сталося, перебирання варіантів спасіння, один за іншого дурніший. Усі плани на майбутнє розсипалися на друзки нічого путнього не спадало на думку. Ситуація склалася гірше не буває. Але це лише так здавалося, бо невдовзі виявилось, що буває і гірше. Достатньо було подумати, що тут бракує повітря. Щойно ця думка оформилася у відчуття, як жах знову охопив її, пройняв холодним потом, перехопило подих. «Спокійно, спробувала вгамувати істерику Бора, це ж не вбиральня-шпаківня з багатоповерхівки, тут он яка стеля висока, і місця зайвого достатньо, он і пральна машинка є, і кошик для білизни, тут не скоро почну задихатися. Тут хіба від страху задихнутися можна». Треба думати про щось зовсім інше, про щось зовсім-зовсім інше. Але про інше не думається. Перед очима помальовані білою олійною фарбою стіни, білі двері, бежевий кант попід стінами із кахельною біло-бежево-рожевою підлогою; чи не кант, а… як ці рейки називаються? Не рейки ж. От приходиш у крамницю будматеріалів і кажеш: прошу сказати, чи є у вас.. ці… як вони? як же вони називаються?.. і цікаво, скільки часу минуло: півгодини? півтори? дві з половиною? Знову ледь чутно заграла мобілка. Єдиний живий звук, що порушував мертву тишу довкола. Хай там хто є: дзвони мені, дзвони! Дивуйся, чому не відповідаю, здіймай галас, телефонуй до інших: де Бора? Куди поділася? «Шукайте мене, люди, шморгаючи носом, закликала вона подумки, не відкладайте цю справу на завтра, бо завтра може бути пізно». Гарячий чай. Ось що хотілося б отримати перш за усе, вибравшись назовні. Велике горнятко, згодна навіть на те, чуже, з кухні, із намальованими на ньому півнем та куркою, наповнене ароматним чаєм, чорним байховим без жодних домішок. Або навпаки з суміші карпатських трав: чебрецю, суничного листя, м'яти… Плінтуси! Ці довгі бруски на підлозі вздовж стін називаються плінтусами. І що це мені дає? А нічого. Нічого. Біля мене ні телефону, ні книжки, ні чаю, лише ці плінтуси. Ніколи б не подумала, що можна так хотіти звичайного чаю. Велике горня паруючого, запашного і звичайного чаю. А раптом це… кінець? І не скоро знайдуть, бо ніхто й не здогадається шукати пропажу по порожніх будинках. І чого б мали у нотаріуса щось запитувати? Через те, що до нього ходила? Мало чого люди ходять до нотаріуса! Це ж така буденна справа, що може легко загубитися у списку найближчих планів десь між здати зимову куртку в хімчистку та забрати чоботи з ремонту. Нікому ж не спаде на думку шукати сліди зниклої жінки у хімчистках та майстернях з ремонту взуття. Так сиділа Бора і думала, то тихо плачучи, то вголос підвиваючи. І досиділась до того, що зрозуміла, який буде фінал її «Кінця світу». Кілька місяців, поки писала роман, не знала, чим він закінчиться, відкидала ідею за ідеєю, як штучні бутафорні насадки на кінцівку історії. Бо усе було не те. Просто йшла, зберігаючи спокій та розглядаючи дорогу попереду метр за метром, знала, що просувається у правильному напрямку, і цього було достатньо. А тут, у замкненому просторі ванни-вбиральні, у повній невизначеності, у крайньому відчаї, пройняло раптом такою щемливою нотою відкриття, що вона знову щосили почала гамселити у двері: випустіть мене звідси! Випустіть мене! Випустіть!!! А тоді повернулася на своє керамічне сідало і додумала деталі. Ось воно, нарешті, те, що треба. Саме такий фінал матиме «Кінець світу»! Досконало й припасовано усе зійдеться наприкінці. Лише назва буде інша не кінець, а початок світу. Ніби одне й те ж, насправді принципово інше. «Початок світу», саме так. Але треба вийти звідси чимшвидше. Бора знову відійшла на два кроки, навіть трохи відхилилась, аби набрати розгін, і за секунду до того, як рушити уперед, зауважила різку зміну у вже звичній біло-бежевій світобудові, але ще не встигла усвідомити, що двері відчинені, а повнувата жінка у плетеній темно-синій кофтині з провислими кишенями перелякано витріщається на неї з порога. Вони закричали одночасно, у два голоси: високим фальцетом жінка, і низьким хриплим зойком Бора. Ефектним злагодженим дуетом. Заспокійливі, з різким медичним запахом краплі, накапані у воду, вони теж пили синхронно, на кухні, як горілку, з келишків, запиваючи по черзі з горнятка, з якого Бора мріяла напитися чаю. Жінка назвалася прибиральницею. Господар заплатив їй за роботу до кінця року, і вона виконувала свої обов'язки раз на тиждень, приходячи сюди у вівторки чи середи. І відпрацює, запевнила вона Бору, до нового року, увесь термін, за який отримала платню наперед, якщо нова господиня, звісно, не скасує рішення Володимира Володимировича. Прибиральниця звалася Ганною Петрівною. Остаточно оговтавшись від шоку, вона діловим тоном повідомила, що за комунальні послуги проплачено на півроку наперед, і показала, в якій шухляді лежать квитанції. Дякую вам! отямилась Бора. Якби не вітер, прийшла б сюди лише за тиждень, сухо відповіла жінка. Не була певна, чи зачинила вчора вікно нагорі… А тут бачу: світло усюди. Господиня у домі… Якби не ви, довелося б мені сидіти у пастці до наступного вівторка. спробувала усміхнутись Бора і додала: Чи середи. Ганна Петрівна багато разів уявляла собі зустріч з цією жінкою. В її уяві вона була іншою. Кращою чи гіршою не мало значення. Іншою. Але якою насправді є ця Бора, Ганні Петрівні тепер байдуже. Це вже немає значення. Хай там як, а вона до Нового року допрацює, і до побачення. Обсмикнувши на собі синю плетену кофтину, випросталась зі стільця: Ходімо, я вам покажу, де постіль взяти. У шафі є кілька нових комплектів. Небалакуча жінка. І погляд говорить: отримані гроші відроблю на совість, а на більше теплоту, симпатію та відкритість навіть не розраховуйте. Дякую, зупинила її Бора, я не маю наміру тут ночувати. Знову мобілка. Лідія. Роздратований, нетерплячий голос. Вона не розуміє, як можна закинути гачок щодо якогось там будинку, нічого не пояснивши. Розкласти приманки і зникнути, не відповідаючи на дзвінки. Бора коротко пообіцяла передзвонити. Лідія замовкла, але швидко прийшла до тями, встигнувши скоромовкою видати, як кулемет: якщо-до-ночі-не-задзвониш-все! Бора не збиралася випробовувати терпіння Лідії, заспокоїла подругу дорогою до автобусної зупинки і потішила розлогим звітом вдома, розгулюючи по хаті у піжамі з телефоном в одній руці та горнятком чаю у другій. О першій ночі вже через дрімоту почула шарудіння ключа у замку, звичні звуки у коридорі Влад прийшов. І тієї ж миті провалилася у сон. 2 Фінал роману визрів, проступивши до деталей; сидить тепер у голові бомбою, в якій запущено пусковий механізм. Тепер писати, не зволікаючи, у бадьорому ритмі, без зупинок, з щоденними підходами до комп'ютера, бо немає зараз важливішої справи. Розв'язка проситься до усього написаного. Годинник реалізації тенькає. Не встигнеш ображайся на себе. Але Бора мусить спочатку зробити інше виправити чужий текст, безнадійно пафосний та невиправно штучний, нашпигований банальностями та канцеляризмами. Робить чуже, залишивши своє на потім. Ці безкінечні сторінки потребують радикального втручання. Якщо витратити на правку багато-багато днів (скільки саме важко сказати), текст, звичайно, стане кращим. Але все одно залишиться поганим. Із поганого борошна доброго хліба не спечеш. І що воно з ним робити? Забирати додому чи тут мучитись? Як справи, Боро? Шеф усміхнений, в ароматі французьких парфумів впливає у двері. Починає робочий день з обходу своїх володінь. Гірше, ніж ти думаєш, каже Бора. Я не буду правити цей непотріб. Забери його від мене під три чорти. Що з тобою, Боро? Вона рвучко збирає рукопис докупи. Аркуші розсипаються, їжачаться зі стоса в усі боки. Ти прізвище на титульному аркуші бачила? голос шефа спокійний, він вміє тримати себе у руках. Комерційне видання. Нам за нього грубі гроші платять. Я не буду редагувати цей мотлох. Я просто не можу цього зробити, розумієш? Не можу! Добре, погоджується шеф і ставить крапку: Давай сюди. Формує з розбурханого стосу паперу ідеальний прямокутник. Що тобі дати? Вибирай. Є жіночий роман. Детектив. І ще довідник з лікарських рослин. Давай… довідник. …Не ображайся, каже Бора через півгодини, опускаючись у крісло в кабінеті шефа. Вона почуває себе трохи незручно. Між нею й шефом широкий порожній стіл. Я не ображаюсь, каже шеф, змітаючи невидимі пилинки з матової поверхні. Лише думаю: чи можна на тебе розраховувати? Один один. Нічия. Бора випростується шеф мовчить і вона мовчки виходить з кабінету. Вдома на неї чекає роман, довгоочікуваний та недописаний. У них жваві стосунки: вона без нього не може, він без неї ніщо; він її виснажує, вимучує, ревнує, тримає у напрузі, сидить у думках, не надається до контролю і не одразу повертається, коли у неї виникає для нього час і вона намагається прикликати його до себе. Але зараз на її столі перед очима текст майбутнього довідника травозная. «Маргарита» з подвійним сиром! чути від дверей. Добрий день усім, хто тямить у добрій піці! Бора підносить вгору руку, що може означати привітання без відриву від виробництва. Вона саме з тих, хто не розуміється. Піца не її їжа, а от Оленка це обожнює. Бора показує рудій дівчинці на стіну: піцу туди, в сусідній кабінет. Натомість Руслана вже спішить назустріч: ні-ні, усе правильно, піцу сюди! Вона щойно без упину говорила, наводячи лад на своєму столі, а тепер забирає з рук юної велосипедистки картонну коробку, що апетитно пахне на всю кімнату. О! дивується Бора. І ти туди ж, Руслано? і до дівчинки, з усмішкою: Доброго дня! Ледве дочекалась, повідомляє Руслана, вмикаючи електрочайник. Вмираю, хочу їсти. А ви піцу не любите? дівчинка дивиться на Бору, ховаючи гроші у кишеню та застібуючи блискавку. Я?.. Я люблю сільські канапки. Такі, як моя бабця робила. Намастити хліб домашнім сиром, але перше вимішати його з гострою червоною паприкою та часником, а тоді зверху викласти композицію кружальця вареного яйця, соленого огірка, доброї ковбаси… Притрусити зеленою цибулею. Зеленою цибулею обов'язково. Не їла таких канапок, каже дівчинка. Я піцу люблю. Заради неї у піцерії працюю. Дівчинці на вигляд років чотирнадцять, не більше. Вона схожа на старшу Пеппі Довгупанчоху, яка підстригла волосся, залишивши у минулому свої дитячі, задерті догори кіски. Яскрава дівчинка: ластовиння на кирпатому носі, артистичний безлад рудого короткого волосся над чолом, грубі колготи, плетені рельєфною «резинкою»: одна нога синя, друга синя у тонку зелену смужку. У лівому вусі кілька кульчиків. З вами розраховуються піцами? дивується Бора. Тільки зі мною. Три години на день працюю і одна піца моя. Руденька охоча до розмов. Сьогодні вводили нове меню, довірливо веде вона далі. Випробовували на нас! Бора усміхається вона уявляє те, що чує, у картинках. Часом таких, що дуже відрізняються від почутого. Зараз відеоряд виглядає дуже кумедно. На обличчі дівчинки нерозуміння: що такого смішного сказала?.. Бора помічає, що на скроні дівчинки одне пасмо світліше від решти волосся. Яскрава зовнішність: раз побачиш не забудеш. Боро, каже руденька, беручись за дверну ручку, раджу спробувати нашої піци. Вам сподобається. Коли вирішите замовити, запитайте у мене, яку саме. Бора проводжає поглядом дівчинку за вікном та їде бруківкою спочатку зигзагами, колеса велосипеда виписують чудернацький малюнок, а потім слід вирівнюється. Борі спадає на думку, що вона колись теж ганяла на велосипеді, а тепер вже й не згадає, коли востаннє крутила педалі. І що заважає? Велосипед у підвалі, тільки принести, полагодити та їздити. Миготять вже на відстані різнокольорові ноги: синя литка, смугаста литка, синя, смугаста. «Звідки вона знає, що я Бора?.. думає Бора. І чому вона за їжу працює?» З протилежного кінця вулиці у напрямку видавництва суне по шосе гігантська темна хмара. Клапті брудно-сірої повсті клубочаться з боків автотраси, закручуючись пасмами досередини. Дорога виглядає зараз, як пересохле русло ріки, яке стрімко наповнює бурхлива каламутна вода, вона ніби щойно, трохи вище за течією, рознесла дамбу у друзки. За кілька секунд видовище за вікном перетворюється на кадри з фільму-катастрофи. Руслано… тільки й встигає вимовити Бора, і темна гримуча суміш вдаряє у скло. Шиба тремтить й підвиває пронизливим виском під натиском шквального вітру. Руслана скрикує, мало не вдавившись, але блискавично опиняється біля вікна, перевіряє, чи надійно зачинене. Відходь, відходь, кричить вона Борі. Їх підганяє звук гігантського батога, що ляскає вздовж скла. Вони вискакують у коридор, подалі від звірячого виття та темряви, яка впала за вікном, немов хтось затулив вікна з вулиці глухими шторами. Будинок гуде й тремтить, поверхом вище чути дзвін розбитого скла. Це вже друга за останні місяці буря. І знову неочікувана. Без штормового попередження. А коли синоптики оголошують штормове попередження, усе закінчується банальним дощем і незначними поривами вітру. Чи встигла сховатись руденька дівчина? Бора думає про неї і про те, де зараз Влад. Він не міг відійти далеко від стайні та своїх коней, він має бути у безпеці. А телефонувати не можна мобілки, як попереджають у газетах, притягують блискавки, приймаючи сигнал. Можливо, саме численна армія мобільних телефонів й викликає ці буревії, бо ж загальна кількість користувачів та ще й кількість мобілок у багатьох вже перевищує усі межі розумного. У шефа три мобілки, у Руслани дві; так, мовляв, зручніше. А блискавки та грози тим часом налітають усе частіше та несподіваніше. Усі вікна, кватирки та балконні двері Бора навчилась зачиняти, йдучи з хати. Досвід останніх років навчив, бо раз у раз сунуть непрогнозовані буревії. А що у Володиному будинку? Треба поїхати й перевірити, вони ж учора так і не піднялися разом із Ганною Петрівною на другий поверх, не перевірили вікна. Готова сьогодні подивитись твоє кубельце! піднесений голос у слухавці. Це Лідія. Лідко, ти ще у Стрию? Що у вас там з погодою? Трохи вітер здійнявся, пилюка куриться, але загалом тепло, гарно. Я вже їду, за годину буду в тебе, голос Лідії такий спокійний. А у нас кінець світу. Закінчиться подзвоню. Буревій вщух хвилин через п'ятнадцять, вже за звичним сценарієм. Таке траплялося не раз: природа вибухала істерикою без попереджень і стишувалась зненацька, немов хтось вимикав тумблер. Так і зараз за хвилину розвиднілося, темний вечір знову перекинувся на білий день, сонце повернулось із засідки освітило повалені дерева, вкритий жовтим листям вологий асфальт та позривану з балконів білизну, розпластану у калюжах або збиту у безформні грудочки під бордюрами. Лідія подзвонила першою: усе знаю, сказала, по радіо щойно передали, але поїду все одно, кажи адресу. У Влада набрала його номер все гаразд. У мами з татом теж, до них у Золочів буревій не дістався. За вікном тролейбуса, немов на екрані, Бора бачила кадри сюрреалістичного фільму: солдатську шинель з викрученими рукавами посеред дорожньої калабані, сіре на сірому. Гірськолижний черевик посеред клумби чорнобривців червоне на іржаво-рудому. Вивернутий із землі усіма бетонними нутрощами рекламний щит обличчя політика у багнюці. Лідія вже енергійно походжала довкола будинку, глухо стукотіла по каменю шпильками із настромленим на них опалим листям. «Фольксваген-гольф» вони обережно загнали на подвір'я, відчинивши ворота, тут донедавна паркувалась автівка, судячи з двох широких коротких доріжок, засипаних дрібною щебінкою. Боро, тільки не хвилюйся! попередила Лідія, виходячи з машини, і, вхопивши Бору за рукав, потягнула її за ріг будинку. На задньому паркані, глухому й доволі високому, лежала повалена тополя, схожа на гігантську дитячу гойдалку, задерту одним кінцем у небо. Вітер зламав дерево у парку, перекинув стовбур через міцний мур, з якого у багатьох місцях від удару ще більше осипалась біла фарба, оголивши цегляну основу. Розтріпаним верховіттям тополя вперлась у землю, як забута велетнем мітла. Із нижньої, запарканної частини дерева стирчав уламок з гострими краями. Викличемо когось, діловито заспокоїла Лідія, обтираючи каблуки об жмути трави, попиляти треба, порубати. Щоб по-господарськи… Помітної шкоди тополя не наробила, лише прим'яла якийсь кущ. Вологими боками темніли у садку стовбури вишень та світили білиною берези, поєднуючи чорне із білим, сад з лісом. До живоплоту по обидва боки тулились кущі смородини та агрусу, і ще, здається, форзиції, яка навесні першою зацвітає жовто-лимонним цвітом. Тато б сказав: який з неї хосен! У них з мамою у Золочеві кожен клаптик землі навколо будинку приносить користь. Але Бора знала: якби у неї був свій сад-город, він ніколи б не став територією суцільної корисності. Там обов'язково знайшлося б місце для зайвого, єдина втіха від якого полягала б у радості. Як у цьому саду. Тут і клумб не було, серед трави без огороджень пнулися вгору хаотичними острівцями жовто-коричневі чорнобривці та стояли високі й густі хризантеми кольору стиглої хурми. Боже, як вони пахнуть! торохкотіла Лідка, схилившись над хризантемами. Так піднесено-сумно пахнуть, як ніякі інші квіти! А я залишаюсь з тобою. Радій! Подивилась на подругу, пояснила: Мене відпустили. До завтра. Гілки та стовбури вишень, обліплені бурштиновою живицею, світилися у променях призахідного сонця застиглими краплями. Повітря саду немов зняли кришку дерев'яного пуделка з екзотичними прянощами. У терпкій суміші жовтневих приправ вирізнялися церковна вистояність чорнобривців та хризантем, волога гіркота кори дерев, терпкість пожовклого листя у траві. Осінній сад бадьорив та наповнював енергією. Лідія сплескувала у долоні, сміялась, і говорила, говорила. Синдром відпущеного на волю. У неї в Стрию біля батьківської хати був невеличкий город і сад. Вона переконувала маму відмовитись від грядок, мама про це і слухати не хотіла, вона вперто трималася свого, залучаючи до городу двох онучок, одинадцяти та п'ятнадцяти років, утім, онука, семирічного Митрика, ні до чого не примушувала. І дала врешті спокій доньці, яка одягалась по-столичному, їздила до Львова на усі театральні прем'єри, а пораючись у хаті, засовувала доглянуті руки в жовті гумові рукавички. Кизил! гукнула вона до Бори. У тебе тут кизил. З нього чудове варення виходить! Бора глянула одним оком і пішла в іншому напрямку, туди, де вабив до себе візерунок, що досконало поєднував різні відтінки зеленого, жовтого й червоного. Цей кут саду заріс плющем; густе листя, обернене верхівками донизу, трималося рухливими шарами, утворюючи мерехтливий малюнок риб'ячої луски насичених відтінків. Хвостом диво-риба торкалась трави, у якій заплуталися зів'ялі листові покручі та одна приблуда суха ялинкова гілочка, хоча звідки тут було їй узятися, коли жодної ялинки поблизу не було. Картину довершував острівок темного малахіту з лискучого підпарканного барвінку. Виглядало, що цей здичавілий садовий кут досі не бачив граблів, і саме тому був досконалим. Ночівля у домі не входила у плани Бори. Але вона змінила їх під тиском обставин. Чом би й не залишитися? Попередила Влада: мене сьогодні не буде, не хвилюйся. Точно? перепитав він. Я тоді покличу народ до себе, ти не проти? Народ зазвичай залишав абияк застелені ліжка, не так і не там поставлений, хоча і помитий посуд. Народ намагався бути чемним, він розумів: якщо поводитись у рамках пристойності і не залишати по собі безлад, можна буде й надалі розраховувати на нічні чування у цьому помешканні, коли Владова мама їде у Золочів до своїх батьків. Бора не забороняла Владові залишати гостей на ніч і не виявляла надмірної цікавості до деталей, а він не вдавався до зайвих пояснень. І тепер не сказав, кого кличе у гості. Дім подивитись не хочеш? Потім, мам. Це ж не терміново? голос Влада помітно повеселішав, він вже думав про своє. А ти коли будеш вдома вранці? Чи одразу на роботу?.. Фіолетові зів'ялі грона нагадали про першу зустріч з будинком. Виноград звисав вздовж кам'яної колони над ганком. Треба його зібрати, з-за спини сказала Лідія. Вона жувала зірвану ягідку, і вираз обличчя у неї був такий, ніби вона куштувала виноград на ринку, вирішуючи, варто торгуватися чи ні. Компотів накрутимо. Та хай висить, відмахнулася Бора. Гарно ж… Та й хто крутитиме? Коли? Лідія з порогу сипнула на долівку жменьку монет. Широкий жест сівача, піднесені слова: щастя і затишку у цьому домі! Вона не сумнівалася, що Бора тут житиме. Їй вистачило кількох хвилин, аби зробити перше коло поверхового огляду будинку. Вона роздивлялася усе з великою цікавістю. У вітальні показала пальчиком на примітивний малюнок під склом: це хто? Тут і Бора звернула увагу на картинку: будиночки, намальовані з висоти пташиного польоту начебто дитячою рукою, але дуже вправно, у цікаво викривленому ракурсі. Звідки їй знати, чия це робота? Лідія затрималась біля каміна та опудала ворони. Ковзнула поглядом по книжках, зазирнула під стіл. Почувалася, як риба у воді, просувалась кімнатами та усіма закапелками, пританцьовуючи та коментуючи вголос свої спостереження. Так. Пральна машинка є. Телевізора немає. А без нього життя неможливе. Цілком можливе. Комп'ютера теж не бачу, затримала погляд на Борі. І ентузіазму в твоїх очах не бачу. Чи ти не рада? Бора сиділа біля каміна, втопившись у продавленому кріслі та склавши руки на колінах. Їй було незатишно від занадто енергійного освоєння нової території. Маю таке відчуття, сказала вона, що зараз прийдуть господарі і проженуть нас з тобою: ви що тут робите, га? Ще й ногами затупотять, аби ми вшивалися звідси. Що ти верзеш? Таке враження, що я загарбник, а це контрибуція. Чи анексія. Не розумію тебе. Та подякуй долі за несподіваний подарунок і облаштовуйся на новому місці! Та я вдячна. Але мені не по собі. Мені ніяково, розумієш? У мене відчуття, ніби будинок спостерігає за мною, скептично спостерігає, іронічно. Недобре жартує. Він не приймає мене. Не ускладнюй. А ти не спрощуй. Документи на дім покажи. На роботі забула, роздойма. Лідію важко збити з хвилі піднесення. Вона докірливо похитала головою і взялася господарювати: увімкнула опалення, роздивилася птаха на каміні, торкнувшись пір'я та очей, зазирнула у димохід. А то, може, розпалимо вогонь? І викладаючи поліна у топці, зауважила: Уявляю, як Влад тішиться вільною квартирою. Нехай відчує себе самостійним. Бору неприємно шкрябнуло це зауваження. Чого таке обличчя розгублене? не замовкала Лідія, жмакаючи газету та підкладаючи її під ретельно вибудувану конструкцію. Не бійся, я допоможу облаштуватись на новому місці. Ти ж така непрактична! Але, зауваж, якщо вже падають з неба розкішні подарунки долі, то чомусь саме таким, як ти, хто не здатен оцінити їх належно. Газета згоріла, а вогню як не було. Облиш, озвалася Бора, вибираючись з крісла. Ходімо на кухню. Мастодонт 60-х холодильник «Дніпро» з ручкою-важелем та круглими плечима відгукнувся на під'єднання до електромережі тракторним гулом, з готовністю заковтнув кефір та йогурти, масло та сир. Знайдена у глибинах духовки пательня виявилась несподівано важкою, а ножі, виделки й геть усі столові прибори з шухляди різними: будинок демонстрував свою прихильність до випробуваних часом речей та звичку збирати все в один комплект. Смажену картоплю поділили по тарілках одна із синьою смужкою, друга з букетиками жовтих квітів; посідали вечеряти, вибравши собі з-поміж різних крісел «своє» й розливши кефір у черевату склянку та у маленький прозорий кухлик з ручкою. Мені тут страшенно подобається! Лідка зазирнула під стіл, де ступні спирались на міцну поперечину. Таке усе зручне, комфортне. Ти помітила? Жодних гострих кутів… Вона покрутила у руках мельхіорову виделку з довгими зубцями та ніж з кістяною ручкою. Тепер залишатимусь у тебе частіше! Бора мовчки чекала, поки Лідія доїсть подруга нарешті помітила це, допила кефір одним ковтком та підвелась. Гайда нагору. Лідія теж звернула увагу на те, що дерев'яна куля прикраса сходових перил нагадує невеличкий глобус, і навіть роздивилась, що один малюнок віддалено нагадує Австралію. Вікно горішньої кімнати затуляли важкі штори. Лідія розсунула їх, за ними були легкі прозорі гардини, які теж під руками розлетілися на два боки і осінній пейзаж, окреслений віконною рамою, миттєво перетворив усе інше в кімнаті в другорядне. Це моя кімната, несподівано для себе сказала Бора і відчинила вікно. Вечірнє повітря наповнило кімнату гіркуватою прохолодою садових хризантем. Вікно усе вирішило за неї. Поруч із живим пейзажем, який змінюється день за днем, жодна картина не витримала б конкуренції. Тому в цій кімнаті їх і не було, а інтер'єр виглядав стримано-лаконічним. А я зараз виберу. Бора здивовано подивилась на подругу, забувши, про що мова. Кімнату собі зараз виберу, лагідно додала Лідія. Вікно кімнати за дверима праворуч виходило на долішню частину вулиці, на освітлені вікна нового особняку зі слідами нещодавно завершеного будівництва на подвір'ї. На новий, стилізований під старовину віз на газоні із трьома кошиками хризантем у світлі садового ліхтаря. Погляд з вікна іншої кімнати, тієї, що за лівими дверима, впирався у кінець провулка, де з-за паркану темніли кудлаті зарості закинутої частини парку. У цій кімнаті увагу Лідії та Бори привернув маленький столик з настільною лампою, стосиком паперу та кількома баночками з тушшю чи чорнилами. Але обидві тут-таки й забули про нього, бо за дверима побачили інші двері нижня частина визирала з-під завішаної верети, яка затуляла їх, не добираючи до підлоги сантиметрів двадцять. Відтулили верету, посмикали ручку ключа у замку не було, двері були замкнені. Вони вели на горище із вежкою, іграшкову прибудову на даху, куди так кортіло потрапити. Але що з того? Не ламати ж двері. Лідія несподівано втратила цікавість до необстежених закапелків сіла на вузьку отаманку, узяла до рук аркуш сіруватого цупкого паперу. Її пальці пройшлися поверхнею паперу, покрутили олівець, вихопили зі склянки з розмаїтим причандаллям якусь ручку не ручку, шприц не щприц… Це рапідограф… випередила запитання Лідія. Справжній рапідограф. І олівці м'які, для креслення та малювання. Давно не тримала таких у руках. Струсонула флакончиком із написом «Туш», подивилась через нього на світло. Він що, малював? Бора знизала плечима, вона не знала, чи малював господар. А Лідія була колись вправною рисувальницею, три роки працювала у тому ж видавництві, що й Бора; оформила дві книжки, одну з них надрукували. Але видавнича справа швидко зійшла на пси, а коли галузь почала оговтуватись, Лідка була вже матір'ю трьох дітей і заробляла на життя торгівлею возила зі стрийської гуртівні до Львова стоковий одяг, завезений з Європи. Попит на нього був неабиякий у львівських крамницях охоче купували фірмові джинси, спідниці та куртки відомих марок з колекцій минулих років за дуже помірною ціною. Навіть власники дорогих бутиків брали речі і для себе, і на подарунок, але Лідія згодом не раз бачила свій товар на манекенах престижних крамниць. Цифра на ціннику часом у десятки разів перевищувала реалізаторську ціну. До цього бізнесу Лідію підштовхнув, за її визначенням, потрійний тулуб пологи за пологами, декрет за декретом із проміжком у чотири роки. І три розлучення. Треба було годувати й одягати дітей, сподіваючись лише на себе та допомогу мами. А справа, яку вона любила, непомітно опинилася на останньому місці. Їй було не до малювання. Особливо після того, як третій чоловік поїхав на заробітки у Росію і залишився у Підмосков'ї, створивши нову сім'ю. Вимастивши пальці в чорній туші, Лідія зробилась тиха й мовчазна. Бора зачинила вікно у своїй кімнаті, але штори не засмикнула. Принесла по великому горнятку гарячого чаю, ванільні сушки. Не вмикаючи світла, довго сиділи на канапі, під картатими пледами, задивившись на те, як змінює колір вечірнє небо. Бора згадувала вголос. Забуті деталі, слова та подробиці спливали із закапелків пам'яті, чіпляючись одне одного та витягуючи наступне на поверхню, відновлюючи стерту мозаїку спільного минулого з чоловіком, від якого у житті Бори зосталося лише ім'я, а тепер ще й будинок і цей неймовірний краєвид з вікна, від якого вона зараз не могла відвести очей. Бора соромилась зовнішності Володі, він був геть несучасний хлопець. Їй було сімнадцять, йому років на три-чотири більше, а може, й на п'ять, тоді усі, що були старшими на понад два роки, здавалися іншим поколінням. Він за своїм світосприйняттям був ближчим до її батьків, аніж до неї та її ровесників. З такою-то зовнішністю та звичками! Невиразні плечі, білі м'які руки, звичка щодня одягати діловий костюм та застібати сорочку під самісіньке горло. Жоден зі знайомих хлопців не носив краваток, але Володю це не турбувало, йому було байдуже, що одягають інші, він вперто тримався свого. Штани його завжди виглядали трохи закороткими. Бора ніколи не бачила його у джинсах і кремпувалась, коли вони разом потрапляли на очі дівчат-однокурсниць. «Вода у підвалі», уїдливо зауважувала вона, показуючи очима на його підстрибнуті штанини. Подруги поблажливо усміхались. Він дивився на неї, як на ікону, й не думав ображатися. Коли його мама почула від нього, що іншої дружини йому не треба, то хіба скрушно похитала головою. Жодним словом не прокоментувала піднесені розповіді єдиного сина про найкращу у світі дівчину. Звідки ти знаєш? Що? Про розмову з мамою. Мамина співробітниця якось переповідала подробиці з життя спільних знайомих… Як завжди, з'ясувалося, що хтось когось добре знає… Якби кожен з нас почав вибудовувати схеми, хто з ким знається та у яких стосунках перебуває, які цікаві відкриття чекали б на кожного з нас… Усе місто складалося б із знайомих та родичів. Еге ж. Пригадала щойно, як Володин батько мріяв про династію. Він був, здається, головним інженером чи щось таке на великому заводі. А завод ще дід Володі будував. Ти бачила його батьків? Ніколи не бачила, а оце зараз пригадала. А казала, нічого не пам'ятаєш… Навіть обличчя Володі пригадати не можу. Усе таке невиразне… Бора випросталась, засмикнула прозору гардину. Я свої щоденники того часу пошукаю, там точно про нього є. Ну добре, сказала Лідія. Усе зрозуміло. Одне тішить найбільше. Що таке? Ідеальний порядок. Порядок? Тут усюди ідеальний порядок. Це прибиральниця. Прибирає раз на тиждень. Всю хату?! Ти що, яке всю! Це неможливо. Та й непотрібно. Поступово просувається проблемними зонами. Раз одне зробить, іншим разом друге. До мене б хтось приходив прибирати, зітхнула Лідія. Мені така радість теж ненадовго, заспокоїла її Бора. Лише до Нового року. Лідія відвела погляд від своїх забруднених тушшю пальців правої руки, які вона раз у раз роздивлялась. Я не про чистоту кажу, а про порядок. Різницю відчуваєш? Усе на місцях, нічого не зсунуто, книжки рівними рядами, посуд тільки необхідний, нічого зайвого. Бачила, який лад на кухні? На усіх полицях? Це ж не кухня, а камбуз на військовому кораблі! Ти бачила камбуз на військовому кораблі? Просто подивилась на полички і виникла асоціація з військовою дисципліною. І у нас тут буде чистота й порядок, правда, Боро? У сформульованій пропозиції Бора подумки відзначила форму множини. Ну, не знаю, озвалась вона. В чоловічій оселі нормальніше, коли бардак. Боро! Будь серйозна! Ну, не знаю, усміхнулась Бора, як там у кого, а я більше люблю, коли дім має нормальний людський вигляд, коли видно, що у ньому живуть… І, витягнувши з-під себе пружну диванну подушку, запустила нею у Лідію. Подушка збила з підвіконня порожнє горнятко, воно з гуркотом покотилося по підлозі. Ой, я не хотіла! засміялася Бора. Лідія теж у боргу не залишилась жбурнула у Бору зібганим пледом: Такий вигляд? Такий вигляд ти мала на увазі? І дістала у відповідь меншою подушкою. У цій кімнаті, яка нагадувала Борі кабінет, вона й постелила собі згодом, коли стишився бурхливий потік веселощів. А Лідії у кімнаті ліворуч, з вікном на зарослий кут парку. Вона сама захотіла цю кімнату з твердою отаманкою для спини, мовляв, краще не знайдеш. Лідія грунтовно підготувалась до гостювання привезла із собою на одну ночівлю не лише капці, але й рожевий флісовий халат та піжаму. Набувши цілковито домашнього вигляду, вона спустилась у ванну зі своїм рушником та гелем для душу. «Двері не зачиняй!» крикнула їй згори Бора. «Я пам'ятаю», відгукнулася Лідія. Цікаво, де Володя спав, у якій кімнаті? І де його батьки? Що ж він, виходить, сім'ї не мав? У темряві за вікном тьмяно розпливалися німби далеких паркових ліхтарів. Ця кімната була як капітанський місток на кораблі, однак ця відкритість не створювала дискомфорту, навпаки, давала відчуття перебування у найважливішій точці споруди, у самому її серці. Хоча, можливо, Борі це лише видавалося, можливо, серце дому було у вітальні з каміном, або на кухні, або у маленькій вежці на даху. Я до себе, добраніч, Лідія пройшла повз Бору, ворухнувши у повітрі пальцями. Смужка жовтого світла лягла під дверима її кімнати. Бора ще довго чула звідти обережне шарудіння і не помітила, коли смужка під дверима зникла. А вночі Лідія прибігла, загорнута у ковдру, впала поруч, посунувши Бору до стіни. Там хтось ходить! Де? рвучко підхопилася Бора зі сну. Хто ходить? Нагорі. На даху? Тихо! Щось мале й пазуристе стрибнуло на черепицю, прошурхотіло донизу. Бора підвелась, спершись на лікоть. Тиша… Щойно голова торкнулася подушки, як знову на даху грюкнуло. Серце в Бори завмерло. Лідія не ворушилась і, здавалось, не дихала. Притулившись одна до одної, немов налякані школярки, втупились поглядами у зачинене, затулене лише легкими шторами вікно з розсунутими щільними портьєрами. Але тільки-но заспокоїлись, перевели дух, тільки-но Бора прошепотіла: «Може, якась білочка…» як грюкнуло сильніше, просто над головами, прогуркотіло вбік, змусивши їх відкинути будь-які версії. Шарварок на даху чи на горищі тривав із півгодини, а може, менше чи довше вночі час сприймається інакше. А тоді усе замовкло. Запала тиша. Лідка сопіла скраю софи, схожа на великий білий кокон. Ото нервова система! Заснула, як дитина. Тісно й незручно почувалася Бора під стіною, однак не хотіла будити Лідію. Усе тут було чуже висота дивана незвична, матрац твердіший, аніж вдома, повітря темніше і тиша глухіша. Рука звисала, торкаючись незнайомої холодної поверхні гладенької круглої ніжки стійки-вішака. Звідки він тут узявся? Чи це ніжка софи? Усі ці доторки та звуки несли нову інформацію про чужий життєвий простір. Дерев'яна ніжка ворухнулась під пальцями. Бора відсмикнула руку, немов від опіку. Софа здригнулася й повільно сунула вгору, до стелі. Бора хотіла гукнути: «Лідко, мерщій тікаймо!» Підвелась на лікті Лідії не було. І у сусідній кімнаті теж не було, та й кімната була незнайома. Вузька та довга, як коридор. Погано освітлений коридор, радше лабіринт з полицями на стінах, а на них Бора чомусь узялася роздивлятись цей мотлох гербарій з сухим листям, пришитим нитками до паперу, мікроскоп, грубі енциклопедії, великий військовий бінокль, варення у півлітрових та літрових банках під капроновими кришками з наклеєними папірцями «Кизил», «Настурція», «Чорнобривці». «Хіба з чорнобривців роблять варення?» здивувалася Бора. Варення з настурції її чомусь не здивувало. Довга прозора панчоха, синя у зелену смужку, звисала з верхньої полиці. Химерна нога була заповнена золотистою пророслою цибулею, і зелене міцне пір'я їжачилось навсібіч, пробивши тканину. Бора відчула наростаючий неспокій, хотіла зосередитись на якійсь думці, що вислизала з уваги, але не встигла, бо у поле зору потрапив глобус з Австралією, розкритий орнітологічний атлас та стоси журналів «Навколо світу»… За інших обставин вона б залюбки понишпорила у цій дивній комірчині, але хтось тут був, окрім неї. Відчувала його уважний погляд, він спостерігав за нею, видавши свою присутність порухом тіні, що гойднулася за рогом, відкидаючи химерне продовження до протилежної стіни. Бора поспішила за тінню, їй конче треба було дізнатись, хто там є. Але побачила лише мерехтіння світла за поворотом та почула слабкий свист, звук сичав та й сичав на одній ноті, ніби з силою виходило повітря з повітряної кулі. …«Де я?» подумала, розплющивши очі. На високій стелі у ранковому світлі виноградні лози ліпнина навколо люстри. Звідкись линув свист чайника. Змінивши висоту та силу звуку, за кілька секунд мелодія зійшла на тишу. До цієї стелі ще треба звикнути, як і до звуку чайника, і до снів на новому місці. Встаєш? почулося знизу. У вікно дивилося сонце. Його золоте коло, лагідне у такій порі, приголомшило Бору. У багатоквартирному дев'ятиповерховому будинку вікна її кімнати та кухні виходили на північ, і лише у вікно синової кімнати не довше години на день зазирали прямі сонячні промені. Вона скучила за сонцем у вікні. З кухні піднімався запах каші, здається, вівсянки. І пахло м'ятою, яку Лідка полюбляла додавати до чаю. Переходимо на здорову їжу! весело повідомила Лідія. Із самого ранку вона була переповнена енергією та добрими намірами. А я вже зарядку зробила. У саду! На траві! Каша і справді виявилась смачною кілька злаків, один з них вівсянка. З Лідією виникало відчуття захищеності, непотрібності геть усе намагатися робити власноруч та контролювати ситуацію. Хотілося лінуватися і дозволяти піклуватися про себе. Чути, як з кухні смачно пахне і лише здогадуватися, що буде на сніданок. Після смерті Славка Бора поступово забула і про такі безтурботні хвилини, навіть про потребу в них. Лідія відклала убік журнал: Запам'ятай, сказала, навесні запарюватимемо чай зі свіжого березового листя. Воно виводить шлаки, сприяє молодості та запобігає відкладенню жиру, простягнула до Бори пластмасову упаковку пігулок, витрусила їй на долоню білу капсулу: Кальцій! Ти ж зневажаєш такими речами, а даремно. Потім жалітимешся: коліна болять, спину тягне… Вийшли на подвір'я, накинувши куртки, намагалися визначити, що могло вночі їх налякати. І одразу ж зрозуміли: траву засипало пізніми осінніми грушками зі старої високої груші. Вночі здійнявся вітер обтрусив дерево, налякав до німоти. Лідія підняла грушку, обтерла рукою надкусила й виплюнула. Бора глянула догори, на відчинене вікно своєї кімнати. На широкому підвіконні у променях сонця грілися подушки. Перед тим як спуститись на кухню, Бора піддалась незрозумілому поруху виставила постіль у вікні, на ранковий вітерець, хоча ніколи цього раніше не робила. Лідія, походжаючи по хаті з телефоном в руці, розмовляла з мамою. Я з тобою до обіду, повідомила, поклавши трубку. Нічого, сказала чи то собі, чи то Борі, дівчатам самостійність лише на користь, а за Митьком мама подивиться. Але ще двічі дзвонила її мобілка, і Ліда пояснювала старшій, п'ятнадцятирічній Орисі, де варто шукати картату спідницю, а середній, одинадцятирічній Олі, що зошит з математики має бути у верхній шухляді письмового столу. Лід, тепер я писатиму, попередила Бора. Я теж маю, що робити, відповіла Лідія, протираючи рушником помиті горнятка. А тобі що, знов у видавництво сьогодні? На першу треба. Це називається: можу приходити лише у середи. Третій день якась потреба виникає. О пів вийдемо обидві. І… це… Даси почитати? Моє? Хіба перший розділ. Його вже, мабуть, не правитиму. Давай вже хоч щось! Тримаєш та й тримаєш. Випускай з рук… Сідаючи за ноутбук, Бора бачила у вікно, як Лідія садовими ножицями (де вона їх знайшла?) відпанахала гілку білосніжника з розсипами порцелянових кульок поміж темного листя кущі стояли живою огорожею з двох боків зарослого саду, відділяли щільним парканом подвір'я від вулиці. Грюкнули вхідні двері, пролунали кроки за спиною. Бора навіть не озирнулася. І Лідка до неї не озвалася. Вона знала, що зараз вже не треба відволікати Бору балачками, пропонувати каву, переповідати почутий по радіо прогноз погоди. Нічого не треба, окрім тиші. Навіть не шурхотіти хрустким целофановим пакетом та дверима без зайвої потреби не рипати. До полудня Бора написала лише сторінку тексту, поприбирала з нього зайве, перечитала вголос, перевіряючи на слух. Виправила дисонансні місця. Роман йшов важко; навіть тепер, коли фінал був відомий до дрібниць, просувався вперед кроками-ліліпутиками. Але ж просувався… На дзвінок домашнього телефону щось стиха відповіла Лідія. Що? запитала Бора. Хто це був?.. Майстер, що дерева ріже. Пропонував дерево попиляти. Він десь тут по сусідству вчора працював… І що ти сказала? Погодилась. Уяви, скільки зараз роботи у тої міської служби. Не дочекаємось. Тополя впала на нашу територію наші проблеми. Підтримуєш? Звісно, Бора потягнулась, підводячись. Хвалюся: непоганий епізод за ранок написала. А ти що робила? Читала?.. Лідія нічого не відповіла, з мовчазною гідністю принесла свій доробок лаконічний, без жодної зайвої деталі малюнок тушшю: гілка білосніжника у склянці з водою. Стисни, здавалося, двома пальцями одну з тугих білих кульок і вона лусне, розбризкуючи стиглий сік. Виходячи з дому, Бора вимкнула світло і лампа у передпокої з тріском перегоріла. «Не забути купити запасні лампочки», зафіксувала Бора самій собі завдання і, зробивши незграбний рух, як це може трапитись у новому, ще не освоєному помешканні навіть з дуже обережними людьми, боляче притиснула пальці дверима. «Фольксваген-гольф» обережно виїхав за ворота, похрустуючи дрібними камінчиками під колесами. Вмостившись на передньому кріслі, Бора озирнулась. Дім зблиснув окулярами вікон їй навздогін. Ніби іронічно посміхнувся. 3 Вона й забула, як виглядають шкільні щоденники Влада. М'яті сторінки, сяк-так заповнені дитячим почерком, рясніли червоними чорнилами: «Плювався на уроці!», «Бігав на перерві за Сошенком!», «Ходив по партах!». Останні сторінки геть помальовані кульковою ручкою: самі лиш коні на повний зріст, у гордій стійці з поворотом голови на глядача, у стрімкому галопі, із ретельно промальованими деталями вуха, очі, грива, хвіст, копита… А ось і те, що шукала синій, як тоді казали, загальний зошит. Її дівочий щоденник. Почерк змінився майже до невпізнання: у цьому охайному чистописанні заледве проглядалися риси її теперішнього нерівного й розхристаного стилю. Та й давно не пише вона рукою довгих текстів. Усе на комп'ютері: і ділове листування, і приватні листи, полетить Windows чи ще якась несподіванка станеться і зникне, наче й не було. А ці зошити залишаться, бо рукописи, як відомо, не горять. Ага, ось і про Володьку. На першій випадковій сторінці. «Це ж додуматися! Сказав мені: назвемо нашу віллу твоїм ім'ям, там будуть дитячі кімнати, великий круглий стіл у кімнаті з каміном. Цього лише мені бракувало, спільного дому з Володькою!» Надмірною дівочою самовпевненістю війнуло на неї, аж скривилася. Прогорнула кілька сторінок взад-вперед, і Володька виник перед очима але не обличчя, а його уважне мовчання, хоча, здавалося б, як так може бути: погляд згадала, а риси обличчя ні. «Між нами не трапилося нічого такого, за чим довелося б шкодувати, але от згадую усе і мені робиться не по собі, навіть соромно, немов я образила людину. Зараз усе розповім. Почалося з того, що Володька пішов проводжати мене додому. Дорогою випитував, що мені цікаво, чим я захоплююсь, що збираюся робити у майбутньому. Відповідала йому однозначно, як вчителю, який трапився по дорозі, сама собі дивувалась, що так занудно відповідаю, ніби не про улюблених художників йшлося, а про уроки на завтра. Він мені неприємний, ось у чому діло. Від голосу до манери дивитися на мене. Особливо коли він думає, що я цього не помічаю. Наступного дня прийшов без дзвінка, без попередження, приніс кілька альбомів. Простягнув, переступивши поріг: «Подивись. Я згодом заберу. А ``Олену Кульчицьку'' дарую». Довелося впустити, запропонувати чаю. Він гортав сторінки, показував в альбомах улюблені репродукції. Курт Гюнтер. «Акт. 1930». Подивись, казав, кілька ліній, кілька плям, нічого зайвого. Фігура оголеної жінки. Запам'ятала саме цю роботу, бо не чекала, що хлопець так просто і природно акцентуватиме на цьому увагу, так само, як на пейзажі чи натюрморті. Ще щось показував, дивувався: мінімум засобів максимум ефекту. Френк Бренгвін. «Старий дім». Графіка. Лише кілька штрихів а дім як живий, і тінь від нього на землі, і вітер дерева хитає. Мало що запам'ятала з того, що він говорив. Хіба про лаконічність і простоту. Мистецтво, цитував, починається з простоти, а найвище мистецтво піднімається до найвищої простоти. Дивись, казав, це «Верби взимку», Олена Кульчицька. Жодної лінії ні забрати ні додати. Тобі не цікаво? Дякую, кажу, потім подивлюсь. А ці забирай, я вже подивилася. Я не хотіла аби він згодом за ними приходив. Потім були квитки до театру. Не пішла, мала інші плани. Попереджати треба. Він не образився, навпаки купив згодом квитки на балет. Від балету я відмовитись не змогла. В Оперному більш-менш нормально себе з ним почувала. Трохи заважав своїми поглядами, раз у раз дивився збоку, а я вдавала, ніби не помічаю. Потім він домовився з отоларингологом перевірити, чому у мене так часто ангіни трапляються. Його надмірна опіка мене дратувала, хоча деякі знаки уваги від нього приймала. Прийшов, знову з альбомами та книжками. Показував поганої якості репродукції. ``Це Іван Косинін! тицяв мені до рук, чула про такого? Його роботи є у нашому Національному музеї. А хто про нього знає? Не чула про Косиніна? Геній зі Львова''. Зашумів чайник на плиті. Бора відірвалася від читання, механічно всипала щіпку чаю до заварника, залила окропом і повернулась до читання. «Дивно, що він за освітою технар. З нього був би непоганий мистецтвознавець. Він навіть у відпустку поїхав у цей, як його… Забула. По місцях Олени Кульчицької, одне слово. Листа надіслав, наприкінці «цілую». Приїхав і кинувся до мене з розкинутими руками. Ледве вивернулась. Товаришувати з ним одна річ, але оці жести, слова, погляди це усе між нами неможливе, як він не розуміє? Сувеніри привіз, розповідав так довго, що я вже почала на годинник виразно поглядати. Ну справді, скільки можна сидіти в гостях? Прощаючись, раптом наблизився і взяв моє обличчя у долоні відсахнулася, відскочила від нього, як налякана кобила. Щось різке сказала. Перемовчав. Далі ходив, книжки носив, альбоми… Все якийсь привід знаходив, аби зайти. Сидів поруч, я часто замовкала, незручно було сказати: та йди вже! Намагалась натякнути мовчанням, воно ж буває різним. Мені здавалося, між нами виникало й росло напружене мовчання. Він це розцінював по-своєму, просто мовчки сидів у кімнаті поруч, і для нього, судячи з усього, це мовчання було природним. Але варто було сказати хоч слово, миттєво оживав і починав говорити. Гра «морська фігура на місці замри!» «відімри!». На чергове моє «ми можемо бути лише друзями» якось сказав: «Ти ще маленька. Ти ще не знаєш, чого тобі треба». «А ти знаєш?» І він мені таке видав. Це ж додуматись! Сказав мені: «Назвемо нашу віллу твоїм ім'ям, там будуть дитячі кімнати, великий круглий стіл у кімнаті з каміном». Цього лише мені бракувало, спільного дому з Володькою! Одного разу я залишилась вдома сама. Точно знала, що він прийде. Дзвінок у двері. Я не відчинила. Визирнула з вікна він. Через годину-півтори знову хтось подзвонив у двері. Коли ще за годину пролунав дзвінок, я пішла відчиняти, впевнена, що цього разу це точно буде не він. Але це був Володька. «Що сталося? Я вже всюди був, де ти могла б бути…» І погляд такий турботливий, аж нудить. Мені зовсім не подобаються хлопці такого типу. Все у ньому не подобається, хоч він і розумний, і ерудований, але усе не те, не те». Бора налила собі велике горня чаю, відрізала кружечок лимона й обережно опустила на паруючу поверхню. В сімнадцять років їй подобались зухвалі батяри. З нахабнуватим поглядом, вдалими дотепами, швидкою реакцією, і щоб на гітарі грав. Він закінчував «Політехніку», батьки вже готували йому місце на заводі, а він поводився, як чемний хлопчик-мистецтвознавець, і не міг наважитись навіть взяти її за руку. Такий тоді ніколи б не міг викликати в ній цікавість. А його, мабуть, лякала й одночасно приваблювала її зневажлива байдужість. Вона тримала його у напрузі, і саме це мало над ним більшу силу, аніж сотні раз омріяна ним у безсонні ночі, але насправді неіснуюча її прихильність та симпатія, яка рано чи пізно він хотів у це вірити мала перерости у кохання. Одного разу Бора поверталась додому з одногрупником Олегом у них тоді спалахнув короткий роман вони цілувались на сходах, зупиняючись на кожному повороті. І на одному з майданчиків вона глянула догори і побачила знайому постать зіщулену, нещасну Володька дивився у вікно, він навіть не озирнувся, коли Бора з супутником проходили повз нього. По напруженій, закам'янілій спині його було зрозуміло, що він і бачив, і чув, і знав, що саме її підбори зараз стукотять поруч, і якби мав куди сховатись, забився б у шпарку, нічим не видавши своєї присутності. «Одного дня все закінчилось. Цього аж ніяк не чекала від причіпливого Володьки. Я гортала принесену ним книжку, він мовчки дивився на мене. Я набралась хоробрості: «Володю! Чого ти до мене ходиш?» «Ти не хочеш?» розгубився він. «Це нікому не потрібно». Він помовчав, а коли заговорив, його голос звучав як чужий: «Ти хочеш сказати, що це тобі не потрібно?..» Треба було йти до кінця, поставити нарешті усе на свої місця. «Це нікому не потрібно ні тобі, ні мені». «Добре, сказав він сівшим голосом. Я піду». Метушливо підхопився. Незграбно поспішив до виходу. Я мовчки чекала, поки він взується, у нього все валилося з рук, шнурки не зав'язувались. Вже вийшов і кинувся назад, вхопившись за двері, які вже мовчки зачиняла за ним: «Я люблю тебе!» Я розгубилась. Промимрила йому, що маю хлопця. Він скривився: «Справа не у цьому». «Справа у тому, сказала я, що ми ніколи не будемо разом». Він тримав двері. «Ніколи», повторила в обличчя. Я тремтіла від суміші почуттів. «Прощавай», сказав він, відпускаючи двері. І пішов, а мені було гірко, я відчувала, як йому боляче. Але водночас мені стало легше ніби щось важке з душі впало». Він більше не нагадував про себе. І ніколи вона його більше не бачила. У цьому вона зараз була переконана: ні, не бачились вони після того вечора ніколи. Ма, це Катя, вона буде жити з нами. Голос Влада веселий та впевнений. На півкроку за ним дівчинка, тримається за його руку, не кремпуючись; а може, вдає, що не кремпується. Їй теж не більше вісімнадцяти. Такого ж зросту, що й син. Чорне волосся до плечей, фарбоване, пряма гривка з невеличким вискубом по косій рівнобедрений трикутник вирізано з чілки. Юна Клеопатра. Мія з «Кримінального чтива». Ходімо чай пити, каже на це Бора, аби мати час отямитись. Вона вперше бачить Катю, хоча чула про неї останнім часом не раз. Дівчинка з паралельного класу, але познайомились (у сенсі заговорили) вони з Владом вже після випускного. До того часу стосунки були на рівні «привіт!» «привіт!». Катя почала ходити на заняття кінним спортом і побачила на іподромі знайоме обличчя. Два місяці знайомства і заміж. Вчиться у Політехніці; теж нікуди не хотіла вступати, але мама наполягла. Владе, опускається Бора на табуретку, ти з батьками Каті говорив про ваше рішення? Що будемо жити разом?.. Влад витягує з холодильника майже усе, що там є. Наразі ні. Ми ж дорослі люди. Саме тому і маєш сказати про твоє… про ваше рішення, про плани на майбутнє… Він моїй бабці сказав, подає голос дівча. А мама Каті в Італії, Влад вправно звільняє від обгортки пачку масла, посуває до Каті дошку із сиром, показує жестом наріж. Сам береться краяти хлібину, свіжа паляниця мнеться, кришиться, розпадаючись на нерівні дірчасті окрайці, які важко буде намастити маслом. Діти вдають, що усе гаразд, їхнє рішення жити разом просте й логічне, але руки Влада виказують його хвилювання, вони роблять забагато зайвих рухів. Бора з усієї сили намагається бути розсудливою. В таких випадках ще таке запитують: на що ви будете жити? запитує вона. Я ж працюю! у голосі Влада лунає щире здивування. Мама мені гроші висилає, додає Катя. Але так рано одружуватись це… надто серйозно, Борі важко дається ця розмова, вона намагається вибирати точні слова. Вона хоче запитати про головне, адже юних та недосвідчених можуть підштовхувати до одруження певні обставини, але вона не може сформулювати простого запитання, і тому каже зовсім інше: Це дуже серйозний крок. Ми ж не одружуємося! заспокоює її Катя. Може, ще й не підійдемо одне одному. Бора мовчить. До одруження ще далеко, додає потенційна невістка. Не хвилюйтеся! Я не вагітна! Наразі ми житимемо тут, підхоплює син. А далі буде видно. Щось у погляді Бори змушує його додати, пом'якшивши тон: Це серйозно, ма. Ми ж дорослі люди. Після чаювання син із дівчиною прибирають зі столу і зникають у Владовій кімнаті, зачинивши за собою двері. Цього вечора це виглядає як крапка на попередньому етапі життя. Сухий клацаючий звук стоїть у вухах: шлагбаум опустився, переділивши кордоном дотепер спільну територію. Бора намагається у своїй кімнаті повернутись до свого роману, але не може написати ані рядочка. Цього вечора вона не здатна увійти у вигаданий нею світ, він зараз далекий, паперовий. Несправжній. Усі думки і відчуття тут, у тому, що відбувається в її житті. У кімнаті сина тихо-тихо. І не постукаєш у двері, не запитаєш якусь дурницю, не увірвешся без дозволу, аби ідеєю поділитися. І для роботи пропав вечір. Хіба спробувати розгорнути книжку, дивитися у неї до мигтіння в очах, перечитуючи одне речення знов і знов, так врешті-решт і не вникнувши у зміст. Прокидається Бора від запаху кави, яким тягне з кухні. Чути легкі стрімкі кроки вздовж коридору, за ними важке тупотіння, придушений сміх біля вхідних дверей: наздоганяють одне одного чи що? О восьмій ранку. Ма! кричить Влад. Ми пішли! Бора виходить зі своєї кімнати, затягуючи пояс халата. Куди так рано? У басейн. Катя звідти на заняття, а я на іподром. Іподром поруч за кілька хвилин ходьби від будинку. Влад вже років із десять туди бігає, а тепер здійснилась хлоп'яча мрія, тепер стайня на іподромі місце його роботи. Борі важко примиритись із тим, що Влада не приваблює навчання у вузі. Він впевнений, що й без вищої освіти можна бути щасливим. Можна, звичайно, коли це звучить як абстрактна істина, а не тоді, коли чуєш це від свого сина, розумного та занадто самостійного. Суперечки наразі нічого не дають, вони вже не раз говорили на цю тему, і Бора тимчасово визнала аргументи сина. Після того, як він сказав: вступатиму, коли відчую потребу вчитися далі, а зараз не відчуваю. Весело й впевнено сказав, так, як вчорашнє: це Катя, вона буде жити з нами. Тоном, що не передбачає обговорення. Куди син вступає? Вже визначився? цікавились знайомі. І не приховували щирого подиву в очах: Нікуди?.. Працюватиме? Де?.. Це що ж, виходить, конюхом?.. І відбирає мову. Аут, винос тіла. В очах запитання: і як ти це дозволила? Борі б віджартовуватись або уникати прямої відповіді, а вона спочатку відповідала, ніби як виправдовувалась, і дратувалася від себе, а потім навчилась говорити на тему найближчого майбутнього сина спокійно й впевнено. Від сина й навчилась. Кава закінчилась. Бора розкриває нову упаковку, зосереджено береться до щоденного ранкового ритуалу. Але традиційна кава сьогодні не смакує. І запах притлумлений, не той. Починається ранок нового життя. За вікном тролейбуса осінь зріє, важчає, набирається темної дощової вологи. Усе менше легкої ажурної бронзи, усе більше принишклого сірого. До нової реальності треба призвичаїтися, змиритися з нею і, приймаючи зміни, знайти нові точки опертя. Які, наприклад? Син подорослішав. Сімнадцять вже не хлопчик. Залишається довіритись йому і не заважати. Подивитись на події під іншим кутом зору і побачити хороше. Ну що, наприклад? Та хоч би й визнати той незаперечний факт, що у сина чоловічий характер, він, без сумніву, здатний на вчинок; хіба не цього вона хотіла? Особливо відтоді, як загинув Славко і вона боялась, що без батька важко буде виховати хлопця? На роботі аврал. Горять терміни здачі текстів. У повітрі висить загальне роздратування, пахне грозою нез'ясованих стосунків. Ось-ось гряне буря. Аби день остаточно не пропав, треба звідси вшиватися. Скинувши недоправлений текст на флешку, Бора зазирнула у прочинені двері до шефа: попередила вдома працюватиму. Той затримав на ній відсутній погляд, відірвавшись від своїх думок, відповів нарешті: За умови, що ввечері скинеш те, що зробиш. Не встигаємо, хай йому грець! У мене щось з Інтернетом, починає вона і замовкає, наштовхнувшись на кам'яний вираз шефового обличчя. Але у будь-якому разі текст ввечері буде у тебе, в поштовій скриньці чи на столі. І пішла зла на себе, ніхто ж за язика не тягнув. Бовкнула тепер мусить зробити. А згодом, як це буває, переконається, що лихоманили даремно: замовники не поспішатимуть з переглядом тексту та своїми зауваженнями, і тиждень тягтимуть, і два, ніби й не лякали наслідками від зриву домовленостей. Видання за гроші замовників Бора не любила. Краще б їй дали редагувати ще один довідник травозная, який видавництво видає власним коштом. Боро, хочете, я вам допоможу? Пеппі. Та, що працює у піцерії за їжу. Сьогодні на ній кумедний плетений берет, насунутий до самих брів. Можу подивитись, що у вас з Інтернетом, пропонує вона. А ти в цьому тямиш? Руденька так красномовно пирхає, ніби почула відверту дурницю, але усміхається щиро: Що сталося? Бора пояснює. Кажіть адресу, зупиняє її руденька. І Бора називає нову адресу. З видавництва вони виходять разом. Тільки… згадала Бора. Я ще хотіла взуття купити. Забіжу на розпродаж, тут, за рогом, сьогодні знижка мінус п'ятдесят відсотків. А тоді вже додому. Руденька глянула на Бору з-під берета, він вже геть наїхав на її мідного кольору брови: Мінус п'ятдесят це у межах якої суми? Гривень 600700, подумавши, відповіла Бора. За рогом це там? дівчинка показала напрямок. Бора кивнула. Зрозуміло, дівчинка відчепила свій велосипед від стійки і, поплескавши долонею по керму, сказала: Оце моя «седона», знайомтесь, і без паузи: Ви ж доросла людина, які, на фіг, п'ятдесят відсотків! Мій товариш купив у Кьольні кеди на розпродажі за 4,99 євро, привіз сюди і здав по приколу власникові цієї крамниці. Це його давній приятель. І що вони зробили?.. Бора запитально кивнула: що вони зробили? Дівчинці подобалась увага Бори, вона із задоволенням продовжила: Вони написали на ціннику цифру 1699, перекреслили і поставили нову ціну 1499. І того ж дня кеди купили. За ціною літака до Кьольна й назад плюс кеди на додачу. Дівчинка глянула на черевички Бори. Якщо до завтра терпить, заведу вас туди, де можна купити суперове взуття за людськими цінами. Чи вам горить? Дощ вщух, Борі вже не горіло. Обминаючи калюжі, вона йшла до тролейбусної зупинки, коли у кишені задзвонила мобілка. Ма, піднесено пролунав голос сина, ми хочемо відзначити подію, (обидва розуміли, яку, без уточнень). До нас прийдуть, Кубляк подивиться кімнату, а потім підемо у нічний клуб. Який Кубляк? Той, що у класі ремонт організував, пам'ятаєш?.. Ну Кубляк, ма! Корочє, не суттєво. Вони із Катєю щось там мутять, кажуть незначні зміни в інтер'єрі. Ти ж не проти?.. Ма, я чого дзвоню: де у нас фужери? Ті, що твоя Світлана з Мілана привезла? Не можу знайти. З мілких калюж випирало покручене, скоцюрблене листя каштанів, ті іржаві грудки скидались на