— Володарю мій! — почала Марина, намагаючись бути ласкавою. — Через те ще дужче треба Хмельницького пожаліти й допомогти йому. Уяви собі, як би тобі було, колиб я тобі зрадила?
— Що? — грізно насупив брови хан. — Ти не знати що говориш!
Марина мовчки повернулася од хана, а той схвильований ходив по наметі й вигадував, як би краще заховати свою зраду од дуже цікавої дружини. Згодом він взяв її за руку.
— Не бійся, я не відступлюся від спілки з козаками, але становище наше зле. Ляхів удвічі більше ніж нас, я навіть боюся лишити тебе на ніч у таборі, бо завтра буде таке бойовище, якого світ ще не бачив, і невідомо, що судить нам завтра Аллах. Буде безпечніше їхати тобі зараз далі од табору і од бойовища.
Марина намагалася, було, сперечатись, але хан ляснув у долоні й звелів євнухам одвезти Маринин намет за милю назад, а для безпеки оточити його кількома тисячами вершників.
Зневір'я ще дужче опанувало Мариною, і не вспів хан вийти з намету, як Марина покликала Астару.
— Астарочко, голубко! Нас зараз перевезуть геть з табору, а поки ще не рушили, ти зроби мені велику послугу!
— Рада тобі догодити, дитино моя!
— Чи бачила, Астарочко, де стоїть козацький табір?
— Бачила.
— Знайдеш його поночі?
— Знайти — знайду, а тільки він дуже далеко!
— Ну, що ж робити… Неодмінно треба однести листа до мого Івана!
— Ой, доню!… Та мене ж вартові піймають!
— Я ось дам для татарської варти перстень хана, а для козацької перстень мого Івана. Він так уславився, що його всяк козак знає.
— Ну, і що ж далі?
— Ти тільки віддаси листа Богунові і зараз повертайся, а як що мене не застанеш, то тобі шлях покажуть. Тебе ж євнухи вільно по табору пускають.
Астара почала убиратися, а Марина кзяла олівець і написала.
"Бережися, Іване, зради. У хана були посланці од короля й про щось з ханом умовлялися."
— Астарочко, кохана!.. — говорила Марина, доручаючи циганці листочок. — Коли б цей клаптик паперу потрапив до рук ханові, то мені була б за нього смерть!
— О, не бійся, доню, циганка вміє ховати! — Та скоріше, Астарочко! Як що до світу не передаси, так мерщій вертайся.
Астара вийшла од Марини і зникла поміж наметами. Вона бігла непомітна, мов та чорна кішка у темряві ночі, викручуючись поміж кіньми, шатрами й огнищами. Табір уже потишився, голоси замовкли, тільки де-не-де чути було, як татарський вояка гострив на завтра шаблю, або споряжав коня.
Астара бігла упродовж ряду огнищ на північ довго, поки стало духу, далі йшла ходою, після того знову бігла й знову йшла, а обабіч неї все біліли шатри татарського війська і здавалося, що їм не буде й краю. Але нарешті край той знайшовся: вона вибігла на вільне поле, а за ним розгляділа оддалека високі намети козацького табору.
Астара огляділась і вжахнулася: на сході вже почало благословлятися на світ.
У козацькому таборі її зразу спинив вартовий.
— Куди біжиш, циганко? Стій!
— Скажи, козаче, де мені знайти полковника Богуна?
— Ого-го! Дуже швидка! Так я тебе й пустив до Богуна!
Астара показала вартовому Богунів перстень, і тоді той пустив її.
— Тільки далеко тобі, тітко, — сказав він. — Оце, де ми стоїмо, ліве крило табору. Тут Джеджалій кермує. У середині буде військовий осавула Гурський за старшого, а Богун аж па правому крилі. До схід сонця, мабуть, не добіжиш.
Циганка знову побігла, обминаючи вози й намети. Тут табір уже прокидався й козаки цілими ватагами сновигали між табором і Пляшевою, напувачи коней. Поки Астара добігла до середини табору, там козаки уже узброювалися й лавами ставали поперед наметів, а назустріч Астари сунувся великий натовп з корогвами й хрестами у руках. Налякана циганка забігла за віз і звідти виглядала, поки той натовп промине її.
То попи і ченці несли корогви благословляти військо на бій. Попереду всіх, верхи на коні їхав грецький, коринфський, митрополит Іосаф. Він був у золототканому митрополичому вбранні, з митрою на голові та з хрестом у руці. — Братія моя, вояки Христові! — промовляв він до козаків. — Стійте як один за віру православну, а господь з високого неба буде вам пособником і заступником. Не страхайтеся вмерти за віру батьків наших, бо душі ваші янголи візьмуть на лона своі і понесуть до престолу Божого!
Козаки лавами упадали навколюшки, а митрополит покропляв їх святою водою.
Діждавши, поки процесія пішла далі, Астара побігла до правого крила козацького табору і нарешті добрела до намету Богуна, але було вже запізно: Богуна вже не було у наметі, він повів уже свої полки на ворога.