— Келеп, келеп! — гукав Довбня до товаришів. — Келеп вирвався! Не дайте, діти, ворогам на поталу мого келепа! Козаки знову наперли на німців, кількох вбили, і Довбня вхопив був свого келепа, але у цю мить німець влучив його шаблею по правій руці і розрубав її до маслаку. Зціпивши зуби, Довоня вхопив келепа лівою рукою і, одбиваючись од ворогів, потяг з козаками до річки і перебрів її під захистом куль Богунової сотні.
Вертаючись до табору, заспокоєний удачою щасливого дня, Богун згадав про Марину і йому заманулося її бачити. Козак не знав, що його наречена була тут біля нього, на цьому самому зеленому, политому тепер кров'ю, полі. Зрада хана одміняла становище його нареченої.
— Хан зрадив умові… - Міркував Богун. — Він порушив спілку з нами, і тим зробив Марину вільною од її слова. Вона тепер владна покинути хана і повернутися у рідну країну.
Ці міркування вкинули у серце Богуна надію на можливість повороту Марини до нього, і він, оживши душею, почав дивитись на світ іншими очима. На другий день до табору повернулися од поляків двоє з посланців Джеджалія і принесли дуже лихі вісти: поляки вимагали, щоб козаки перш за все віддали їм всі свої гармати, далі, щоб видали всіх полковників, а самі щоб віддалися на милость короля. Друга звістка була про те, що третій козацький посланець, полковник Криса, зрадив і передався до ляхів.
Вдарили козаки у котли, скликали раду, почали хвилюватись. А тут ще під той саме час привезли до ляхів великі гармати з Львова й з Замостя, і вони розпочали таку пальбу по козацькому таборі, що, здавалося, зараз земля розсядеться, й на раді не можна було чути голоси. Багато з козаків і всі посполиті, що ніколи не чули такої пальби, схибли духом і згожувалися просити милосердя.
Почувши вигуки легкодухого селянства про згоду, Богун зблід на виду. Його серце понялося страхом за те, що тут, під Берестечком, можуть бути знищені здобутки всього великого повстання. Таж ні! Він, Богун краще вмре, а не попустить, щоб кров братів, що три роки проливалася, загинула марно і не лишила по собі ніяких наслідків. Він вийшов на середину кола і вклонився товариству.
— Дозвольте, панове товариство, слово сказати!
— Говори! Будемо слухати! — почулося з натовпу, і козаки потишилися.
— Славне лицарство! Чи можна ж нам тепер мати надію на почесну згоду з ляхами, коли вони бачуть свою перемогу? Віддати себе на милость… та хіба ви не знаєте панської милости? Запряжуть вони звову вас і дітей ваших у ярма та й будуть вами землю орати, будуть батогами вас підганяти та бидлом звати, ще гірше, як раніше було. Чи на те ж ми кров свою проливаємо вже три роки?.. Чи на те ж поклали свої голови тисячі товаришів наших, славних лицарів, щоб ми, легкодухі, знову віддали Україну у неволю? Що таке єсть життя людини, навіть життя десятків і сотен тисяч людей у порівнянні з життям, із існуванням всієї країни? Не ляхи нам страшні і не вони нас перемогли… Згубив нас зрадливий спільник та наші перевертні — недоляшки. Зараз король непереможний, бо зібрав собі на поміч і німців і угорців, але вони не завжди будуть коло нього. Ліпше ми вчинемо, коли вийдемо звідціля по ворожому трупу, а як ні, то хоч і всі поляжемо головами, а тільки щоб не робити згоди тоді, коли ми у найгіршому, яке може бути, становищі. Не губіть же пани-брати козацької слави та волі ваших дітей і не ставайте до згоди з ворогом. Нехай не вмирає козацька слава!
Навіть страшного реву гармат почути тепер стало неможливо за вигуками козаків.
— Не погубимо козацької слави! Битися будемо до загину! Гетьманом Богуна!
Богуна закидали шапками, і він згодився бути гетьманом, але тільки наказним, поки вернеться Хмельницький.
Сім день після того бився Богун з ляхами невпинно. Він забув, що то є сон і що то значить спочинок. Він брав польські окопи, псував їм гармати, винищував несподівано цілі хоругви і при тому завжди водив у бій козаків сам. Поруч нього падали сотні товаришів од куль і шабель, він же був цілий і здоровий. З цих днів поляки почали клясти Богуна, як найлютішого ворога, а козаки почали дивитися на нього з острахом, вважаючи за характерника, через те, що його не брала ні куля ворожа, ні шабля.
Богун знав, що йому не перемогти поляків, бо війська у нього було тепер уп'ятеро менше, ніж у ворогів і до того оту третину його війська складали селяни з косами, що були не тільки цілком непридатні до великого бойовища, але при тому становищі, у якому опинилося козацьке військо, вони йому заважали. Через те Богун зважив за найліпше вибитись з облоги і йти на Вкраїну.