На восьмий день облоги Богун довідався, що погоничі і всі селяни без його відома збирали чорну раду і умовилися там, щоб захопити несподівано його самого й усіх полковників і видати ляхам, цебто вчинити те, що було зроблено під Кумейками.
Богун не розгнівався.
— Не розуміють, що чинють! — говорив він, зібравши полковннків. — Але я розумію їх: вони бояться, що поки ми тут гаємо час, там на Вкраїні наші зрадливі спільники, татари, забирають іхніх жінок та дітей у неволю. На нараді полковники вирішили не гаять більше часу, а завтра ж робити через Пляшеву й через болото три мости, або греблі, і за день такі греблі були зроблені з возів, кухов, всякої деревини, лантухів і з усякого збіжжя…
До ночі греблі були закінчені, але поляки довідалися про заміри Богуна і послали Ляндцькоронського за річку Пляшеву, щоб заступити козакам шлях. Становище Богуна було дуже тяжке, але він зважився пробити собі шлях зброєю: викотив на греблі по дві гармати і звелів, стріляючи, посувати їх уперед, а за гарматами йти козакам.
Бойовище почалося поночі. Богун перепускав через греблі по черзі то піші, то комонні сотні, і ті зразу за греблями ставали до бою. Було темно. Поляки стріляли на осліп і до ручного бою ставали несміло, до того ж козацький ватажок скоро притиснув їх до болота, і вони пішли в розтіч.
Одігнавши ворогів, Богун знову вернувся до гребель і звелів придержати комонних козаків, а раніше перетягти всі гармати та пропустити піше військо. За який час перетягли всі 58 годящих гармат, а 23 попсованих покинули. Слідом за гарматами посунулися піші козаки, а перед світом рушили й комонні. Богун, доручивши переднє вїйсько Джеджалієві, сам був ввесь час біля гребель, доглядаючи, щоб козаки не товпились і не попсували гребель.
Світом до Богуна наблизився Влучко.
— Що ж це ти, гетьмане, покинув військові корогви?
— Ні, - одповів Богун, — Запорожські корогви я всі побрав, а ті, що жаловані нам польськими королями, покинув умисно, бо негодиться нам шанувати корогви того, з ким воюємо. Нехай ворог наш, король, бере їх собі назад.
— Владика ще лишився у таборі! — обізвався до Богуна полковннк Пушкаренко, переходячи греблю з своїми полтавцями.
Богун послав за митрополитом, але той одмовився йти, сказавши, що перейде греблю останнім.
Поспільства Богун ще не переводив, бо світом на переді знову почулася пальба, і там потрібне було добре узброєне військо.
Давно вже встало сонце, але був туман і в головному ворожому таборі досі не знали про те, що Богун уже виходить з усім військом. До десятої години він перевів через греблі 47.000 козаків і лишив у таборі тільки 3000, щоб захищати поспільство. Ті три тисячі з своїм полковником Нечипайлом мали перейти останніми.
Дійшла нарешті черга й до селян. Їх було у табору біля 25.000 чоловіка, і Богун мав надію, що за дві години вони перейдуть усі.
У цей день було саме Петра, і селяни вже сіли у таборі розговлятись, коли од наказного гетьмана прибіг посланець з наказом рушати їм до гребель. Поспільство не хотіло кидати обіду й не рушилося з місця. Щоб прискорити справу, необачний посланець хотів налякати селян і гукнув:
— Та вже ж усе військо й старшина на тім боці. От зараз ляхи всіх вас поріжуть!
Почувши такі слова, селяни счинили страшенний бешкет, неначе вже їх справді ріжуть, хоч з боку поляків не було досі жодного пострілу, і кинулися величезним натовпом, як сполохана отара, до гребель. Біля гребель вони давили один одного: задні спихали передніх прямо у річку мимо гребель, а на самих греблях збивали один одного додолу, давили ногами, зкидали у болото… Даремне Богун гукав їм з того боку, що ніхто за ними не женеться, що немає ніякої небезпеки, — селяни здається, стратили розум з переляку, і от ті греблі, що витримали вагу гармат і цілих полків комонного війська, тепер не встояли і під вагою безладного натовпу почали поринати у болото.
Тим часом поляки, почувши несамовитий галас поспільства, наблизились і, побачивши, що в козацькому таборі такий гармидер, ударили на козацькі окопи. Полковник Нечипайло хоч і знав, що в трьома тисячами козаків він не зможе вдержати ворогів, проте одважно перестрів їх на окопах, зваживши краще вмерти, ніж покинути селян без оборони. Козаки привітали ворогів кулями з рушниць, а далі хрестили списами й шаблями. Вони билися, як леви, почуваючи велику вагу свого обов'язку, і гинули один по одному, віддаючи своє життя за дорогу ціну.
Владика Іосаф ходив по табору з хрестом, умовляючи селян не давити і не топити один одного у річці, а йти назад та обороняти разом в козаками окопи. Чимало було таких, що послухалися його слова, але було вже запізно: десятки полків польського війська вже задавили оборонців окопів, вскочили у козацький табір і почали різати українських косарів. Ніякі благання про милосердя не помагали, ляхи різали навіть погоничів, пекарів і кухарів, витягаючи їх з під возів… Збилися українські недобитки з косами біля владтики і той, піднявши хреста, благословляв їх на смерть. Всі полягли косарі, віддав Богу душу разом з ними і владика Іосаф, порубаний шаблями. Небагато слави придбали собі поляки Берестечком, бо вони вигубили тут більше двадцяти тисяч неузброєних селян, узброєних же козаків, що мали чим оборонятись, за всі вісім день бойовища під Берестечком, загинуло не більше, як десять тисяч.