— Загинемо ми обидві, дитино моя… — сумуючи говорила Астара. — Але чиню твою волю.
Вірна служниця побігла за Богуном…
Надійшов вечір, і коли добре смеркло, Марина, переодягнена на Астару, вийшла з намету. Біля входу вона побачила вартового а коло сусіднього намету стояв євнух, приглядаючи за наметом ханської жінки.
— Цілий, день сьогодня швендяєш! — гукнув він до Марини, маючи її за Астару.
Марина мовчки обминула його, пробігла поміж наметами, ях її навчала Астара, а далі вийшла у поле і попростувала до міста, що визначалося на вечеровій зірниці неба банями двох церков.
Почуття волі обхопило всю істоту молодоі жінки.
Обабіч неширокого шляху, що простягся до обніжку, хвилювалася спіла пахуча пшениця. В пшениці на всі голоси цвірчали цвіркуни, розповідаючи про чари ночі, а з поміж квіток по обніжку на Марину дивилися своїми сумними очима зачаровані блищаки.
Боже, як давно ходила вона вільннми ногами по полю, як давно всього цього вона не бачила, не чула, не почувала!.. Це було ще тоді, коли живі були її батько й ненька, коли вона ще дитячими своїми прудкими ногами бігала по царині своіх власних грунтів! Як давно те було! Здається, що минув з того цілий вік, а проте вона досі живе.
Марина хутко наближалася до міста. З недалекого ставу чути було квакання жаб, але той гармидер голосів нагадував щось близьке, нагадував її дитинство і здавався за найкращі музики,
Ось ворота міста. Марину спинив вартовий козак. Мешканці міста не доймали віри своїм спільникам і тримали рушниці на поготові.
— Я до полковника Богуна, по його наказу!
Марина показала перстень Богуна. Старший на варті пропустив її і послав разом з нею козака до самої хати, де жив Богун.
Через кілька хвилин молода жінка увійшла до свого милого. Той сидів замислений, але, углядівши циганку, зрадів, бо це визначало, що й Марина тут близько.
— Сам Бог тебе посилає! — скрикнув він, — Чи здорова твоя господиня?
— Це я, Іване! Я тільки вбрата циганкою, щоб мене не пізнали!
Богун з несподіванки поточився од неї.
— Марино! Це ти? Ти покинула хана? ти утекла до мене?..
Козак ухопив її в обійми.
— Ми втечемо цю ж ніч… — говорив він, не пам'ятаючи себе. — І даю слово, що не тільки хан, а й саме пекло не відбере тебе у мене!
Він посадив Марину на лаву, горнув її до себе й цілував палко й ніжно, як сонце, що цілує своїм пекучим промінням спілу ягоду. Вона не змагалася. Сили покинулн її й вона вся віддалася його запальним обіймам і поцілункам. Вона мліла у його обіймах і не мала сили перечити щастю, що його так довго, так жагуче бажала.
Нарешті вона опам'яталася.
— Рідний мій! Я бачила сьогодня тебе, коли ти виходив од хана. Як ти постарів, голубе мій!
Марина милувала рукою його трохи посивілі вуса і вкрите зморшками чоло.
— Скільки турбот, скільки страждання зазнав ти за дні того пекельного бойовища!
— Нудьга в'ялила мене, моя горлице… Нудьга не тільки через недолю України, але й за тобою, моя бажана!
— Я вгадала це! — сказала Марина. — Я побачила по очах твоїх, що ти нудьгуєш, і не мала сили, щоб не побачитись з тобою і не сказати тобі, що люблю тебе, як і колись любила.
— І тільки?!.. — з мукою спитав він.
— Тільки, моє серце! Я повинна вернутись до хана!
Руки козака впали і випустили її з обіймів. Щастя хвилини було розбите, як розбивається кришталевий кухоль з солодким питвом…
— Ти вернешся до зрадника, що згубив Україну?
— Ні, Іване. Я сама так гадала, що він зрадив, але вчора я з ним перебалакала. Все склалося так через нещастя. Татари налякалися великого польського війська і втекли. Хан заприсягнувся мені, що не розірве спілки з Хмельницьким і буде давати поміч Українї й надалі.
— І ти ймеш йому віри?
— Подумай, друже мій дорогий, що було б, коли б я втекла з тобою… Хан погнався б слідом, шукав би мене й тебе по всій Україні і дощенту сплюндрував би нашу нещасну землю. Він догнав би тебе і забрав самого в неволю на тяжке катування, а не впіймав би нас, так забрав би з України у неволю сотні тисяч безвинних людей, однявши батьків од дітей, а дітей од батьків.
— Проклята доле! — скрнкнув з розпачем Богун. — Коли ж ти візьмеш мене з цього огидного світу? Коли ти увірвеш пекельну муку моєї душі? Те, що ти говориш Марино — правда! Будь вона проклята та правда, але тобі неможливо тепер покинути хана! Ще гірше неможливо, ніж було тоді у Бахчисараї!