— Як би то так легко було вирятувати нашу неньку! — з задоволеною усмішкою одповів старий запорожець.
Козаки попростували далі. Хмельницький вже не боявся польської погоні, бо козаки зараз були у татарських степах, куди поляки не насміли б забігти.
Він прямував тепер до Перекопу, де беєм був і його давній ворог, а по лицарству приятель, Туган-Бей. Богдан мав надію, що Туган-Бей, поважаючи лицарство, не буде помщатись. І козацький ватажок не помилився: Туган-Бей став йому у великій пригоді.
ІІ
Від тяжких мук, що їх зазнала Богунова наречена Марина під час перегону її з невольниками з України у Крим, та від пекучої розпуки через смерть батьків, вона стала зовсім байдужа до своєї власної долі. Дівчина почувала тільки те, що жити на світі далі вона не може і повинна якось заподіяти собі смерть. Увесь час, поки її вели до Бахчисараю, Марина тільки й думала про те, як би досягти своєї мети. Тим часом врода Марини та її розум і шляхетське виховання скоро звернули на неї увагу ханських прибічників, і найближчий до хана мурза Хамамбет поставив її перед ханські очі.
Тільки тепер, коли хан уп'явся у молоду дівчину своїми ласими очима, затріпотіла Марина за свою долю душа її пойнялася смертельною розпукою, світ заступився туманом, і вона зомліла схилилася до рук Хамамбета.
Коли Марина прочуняла, вона була вже у гаремі, на мнякому ліжку, серед роскошів та пахощів, а біля неї сиділа циганка Астара, приставлена до дівчини за служницю.
Астара давала Марині щось нюхати, а далі умовила випити якогось зілля, що від нього по всьому тілові дівчини пішло тепло, і вона підвелася.
Проживши після того який час у гаремі, Марина дуже полюбила циганку, бо та щиро до неї ставилася й співчувала її горю. Вони були майже землячки. Кочуючи з чоловіком понад Дністром, Астара знала українську мову однаково, як і свою циганську. Марина давно вже розповіла Астарі про своє життя, тяжку смерть батьків та нудьгу за милим козаком, її нареченим; циганка ж, що за ввесь час, свого невільного життя у Бахчисараї, вперше зазнала ласку, всім серцем прихилилася до дівчини і теж розповідала їй про своє життя. Плачучи циганка розказала, як щасливо вона кохалася з своїм чоловіком, як придбала тройко діточок, як курчаток маленьких, і як одного дня набігли до Дністра татари, побрали всіх у неволю і розлучили її з чоловіком та з дітками-підлітками.
— Тому минуло більше як дев'ять років, — говорила, втираючи сльози, Астара, — і моя менша доня, нещасна зіронька, моя Зара, повинна б бути зараз такою, як і ти. Але де вона? Де? Кого втішає своїм дитячим тілом? Чиї очі веселить своєю дівочою красою?
У такі хвилини обидві невольниці, стара й молоденька, разом плакали, пригорнувшись одна до одної, як дві рибоньки, викинуті на берег. Марина знала вже, що мусить стати жінкою хана і навіть переболіла вже з приводу цього серцем. Вона знла, що їй нема звідки сподіватися порятунку і звикла вже до тієї гіркої думки, але як тільки у її покої приходив хан, вона з жахом ховалася від нього, бо бачила у татаринові вбивцю своіх батьків і ворога любої батьківщини її, України. Цього почуття огиди до хана вона не мала змоги перемогти й охоче приймала кару за непокірливість йому, а все таки не корилася.
Боліючи за молоду дівчину серцем, Астара одного разу спитала її:
— Хочеш, Газізю, — так по татарському звали Марину, — нароблю так, що хан не буде тобі огидливий?
— Не зви мене, Астарочка, Газізею. Мені не любе це бусурманське ймення. Зви мене Мариною. Нехай хоч рідне ймення нагадує мені про Украіну. А як же ти можеш зробити, щоб хан не був мені огидливий?
— Дам тобі такого зілля, що, як, вип'єш, то й покохаєш хана і тоді будеш собі жити щасливою.
— Покохати хана? — жахливо скрикнула Марина. — Боронь Боже від того!.. Я кохаю іншого.
— Того ти забудеш! — перебила циганка. — Та й нащо його пам'ятати? Тільки мука одна.
— Ні, нізащо в світі. Нехай ліпше візьме мене бусурман примусом, нехай буду боліти серцем і мучитись, а щоб забути Івана та покохати бусурмана, та не дай того Боже! Не давай мені такого зілля, Астарочко… не давай! Зроби ліпше так, щоб я стала ханові нелюба і він од мене одсахнувся.
— Нічого, дитино моя, не було б з того доброго… — сказала журливо Астара. — Нелюба будеш ханові, то подарує він тебе якомусь мурзі, старому ласунові, і буде тільки на гірше. Така вже твоя доля, бідна моя бранко, щоб свого щастя не мати, а бути за втіху ворогові!
Розпач опанував душею молодої дівчини з речей циганки.
— Ой, Боже мій… Боже мій! Мати Божа! — заридала Марина. — 3ащо ви покинули мене, сиротину? Отрути мені дай, Астарочко! Щоб не достатись мені на ганьбу щоб збутйся своєї гіркої долі!