Марина знала, що під цими тополями слався шлях до Перекопу й на Вкраїну, і полинула думками далеко по шляху на північ, у край веселий, на тихі води та під ясні зорі рідної України.
— Чи не час нам повертати назад? — спитав, обернувшись до Марини, євнух.
Зачарована далеким краєвидом і замислена згадками про рідний край, Марина здригнулася з несподіванки, і погляд її впав на великі натовпи людей, що були трохи осторонь од шляху. Люди були у сіряках, але обдерті, ноги ж їхні були босі й заюшені кров'ю. Сотні змарнілих, замордованих дівчат сиділи під тополями окремо од чоловіків, пригортаючись одна до одної і з нудьгою похиливши свої голови. Понавколо натовпів стояли й їздили татарські вершники з довгими батогами.
Скрик вибився з грудей молодої жінки… Вона зразу розпізнала, що то були за люди, бо вони були їй рідні, близькі, а нудьга й муки їхні були їй зрозумілі, бо вона й сама їх колись зазнала… То були бранці — невольники з України.
— Як? — скрикнула Марина, — бранці з України?
— З України! — одповів їй євнух, не гадаючи, що тим робить ханову велику прикрість. — Це ще тільки передня валка. Кажуть, що їх, як сарани женуть!
— Не може бути! Це ж наші спільники!
— Гяури хіба можуть бути спільциками правовірних? — говорив необачний євнух, задивляючись разом з тим на гнівну красу ханської жінки. — Гяури тільки істнують на те, щоб працювати на нас, правовірних.
— Привертай коней у праву руку, до дівчат! — сказала Марина.
— На що ж до них? — схаменувся євнух. — Тобі не годиться ні з ким стороннім розмовляти!
— Я буду з ними розмовляти! — власно сказала Марина. — Привертай!.. А як ні, то я злізу з ридвана і піду до них пішки!
— Зглянься на Бога! — злякано скрикнув євнух. — Ти схотіла, щоб мені одрубали голову?
— Підвертай! — вже з серцем скрикиула Марина.
Євнух штовхнув візника, щоб той підвернув ридвана до бранців, а сам обернувся до Марини й сказав нишком:
— Тільки гляди не хвались старшому євнухові, або ханові, бо буде і мені й тобі лихо.
Марина не слухала його, бо вся уп'ялася очима у бранців. Ридван спинився біля купи дівчат.
— Звідкіля ви, дівчаточки? — спитала Марина.
Дівчата здивовано поглядали одна на одну: татарка заговорила до них по українському.
— Не дивуйте на мене, сестрички… Я така ж бранка, як і ви… Скажіть, звідкіля ви.
— З Бугу річки! Зпід Ладижина! — почулися голоси.
— Боже Милосердний! — скрикнула Марина з жахом. — Землячки ж ви мої рідні! Як же вас побрато у неволю, коли у гетьмана з ханом спілка?
— Добра спілка! — почулося з натовпу чоловіків. — Нема чого говорити!
Марина глянула на голос і побачила поміж бранцями селянами молодого козака у темносиній військовій чумарці.
— Побила нас лихая година і покарав Господь за тую спілку з бусурманами, — говорив козак. — Хан зрадив нас. Покинув Хмельницького самого полякам на поталу та ще й зруйнував усе Поділля й Надбужжя. Де кого захопили татари, чи селянина, чи козака, всіх погнали сюди. А в мене ж сироти дома… тройко маленьких дітей!… Хто їх нагодує!..
Марина відкинулася на зад ридвану. Ридання забило їй дух, і вона зомліла. Прочуняла вона аж тоді, коли ридван котився вже далеко від Альми. Тут ридання вибилося в ханської жінки і, загорнувшись з очами у своє біле запинало, вона билася у руках своєї вірної служниці.
Тихо та сумно було надвечір у покоях Марини. Вона не мала сили бачити сьогодня хана і листом його сповістила про те, що хвора і не може його привітати… Вона за ввесь день нічого не їла й сиділа ввесь час на софі мовчки.
Астара не турбувала її, щоб дати серцю переболіти, а тільки часто навідувалася подивитись, чи не треба їй чого. Коли вона заглянула у покій смерком, Марина спинила її.
— Сядь, Астарочко, тут біля мене!…
Астара сіла біля її ніг.
— Він повинен вмерти, Астаро!… - пошепки сказала Марина.
— Хто, Газізю?
— Той, хто дурив мене… Хто зрадив Україну і вигубив безліч моїх земляків… ти знаєш хто…
— Заспокойся, доне моя. Хіба з того поможеться?
— Ні, я не заспокоюся, поки він буде живий! Як! Подарувати поганцеві те, що він зрадою вбив мій дівочий вінок? Грався моїм коханням… Тішився моїм тілом? Коли я віддалася йому, то ти знаєш — зробила те заради волі рідної країни; коли б же я знала, що він порушить слово, то я тричі б прийняла смерть, а не опаганила б себе з ним! Зрозумій, що тільки недавно, прибувши з походу, він брехав мені, а я йняла йому віри… Я цілувала його у руку… дякувала… милувала… А, та що й говорить?.. цього знущання над собою я неподарую!