Марина перевела дух і грізно, зиркаючи очима, повела далі:
— Він повинен вмерти… і ти, моя єдина пораднице, мені допоможеш. Не один раз уже ти служила мені вірні служби, послужи, може, востаннє. Оддячити або заплатити тобі я не маю чим: все, що у мене є — не моє. Та чи й є що такого, щоб тобі було потрібне?
— Твоя ласка мені потрібна, моє серденько! Тільки одна твоя ласка і більше нічого!
— Я вся твоя, Астарочко. Скажи: коли б тебе, дівчину, хтось принадив і одурив, ти подарувала б йому те?
— О, ні! Циганки того не дарують. Я помстилася б люто!
— Ну, от і у мене таке ж серце. Так ти мені допоможеш? Ти знаєш всякі зілля, то певно знаєш і отрутні.
— Отрутою небезпечно… — сказала Астара. — Отрута хутко зводить з світу… Догадаються на нас і катуватимуть на смерть.
— Байдуже!
— Ні, не байдуже, бо нас не зразу скарають, а будуть мучити довго… скілька день…
— А хоч і так! — перебила Марина… — А то от що: ми разом і самі вип'ємо отрути і не дамо ся їм на катуваиня.
— Ну, добре, я знаю, що зроблю. Завтра ранком я побіжу у Чуфут-Кале. Там поміж руїнами стародавнього міста повинно рости одно зілля, таке, що як висушити його корінці, розтерти їх та всипати у воду і дати дихати парою з тієї води людині, то у людини будуть отруєні груди і вона поволі, за тиждень або два, помре.
— Як же ми дамо йому дихати з тієї води? — пошепки мов злодійка, спитала Марина.
— Я всиплю зілля у воду кальяну…
— А!
Марина встала з софи й почала ходити. Молоду жінку обхопило почуття огиди до самої себе, як до злодійки, і вона знову почала обмірковувати своє становище і шукати собі якогось викруту, але і врешті знову таки дійшла до думки, що іншого кінця не може бути.
ХVІІІ
Увесь ранок другого дня Астара нишпорила по руїнах Чуфут-Кале, оглядаючи траву, що росла поміж каміннями, а не знайшовши там, чого хотіла, війшла з гори у Іосафатову Долину на стародавне кладовище. Через який час вишукування вона скрикнула з радощів і витягла з землі невеликий корінець.
До вечера все було зроблено, як циганка знала, і кал'ян був готовий, але коли до Марини увійшов хан, вона не подала йому кал'яну, як завжди бувало, а хотіла, ще раз пошукати шляху до його серця й сумління, щоб уникнути недолі стати душогубкою, і сівши, як звичайно, коло його ніг на подушки, з великим напруженням нервів почала розмову.
— Що, коли б я звернулася до мого володаря з великим проханням, чи він вчинив би по моєму бажанню?
— Чого ж хоче моя зіронька? — ласкаво спитав хан. — Я радий був би догодити своїй коханій дружині.
— Я бачила, що до Бахчисараю пригнали багато бранців з України. Чи випустив би великий хан всіх їх на волю, коли б я про те його попросила?
Хан замішався й насупився, вигадуючи, як би викрутитись.
— То правда! Я, як ти знаєш, випередив військо, а мої вояки без мене там не втерпіли й набрали на Вкраїні трохи ясирю. Проте, пустити на волю бранців тепер ніяк неможливо, бо вони не моя власність, а тих, що їх побрали.
— Але ж ти говориш, що те зроблено без твоєї волі й згоди… ти владен одібрати у свавільників усіх бранців і пустити їх на Вкраіну.
Хан знову замішався і ховав од Марини свої очі, дивлячись на бік.
— Бачиш, Газізю, коли стрілець уб'є пташку, що висиділа малих пташенят, то чи не добріше він вчинить, взявши пташенят до своєї хати, щоб догодувати їх, ніж покинувши їх у гнізді на голодну смерть? Або спитаю, чи можна жити пташкам у зруйнованому гнізді? От так і тут: куди подінуться на Вкраїні дівчата, що взято їх у неволю, коли батьків їхніх повбивано? Куди подінеться жінка, коли чоловіка її вбито, а хату спалено? Для кого працюватиме там чоловік, коли жінку взято, а дітей може потоптано кіньми?
— Так ти все це знаєш і гадаєш, що бранцям краще тут у неволі, ніж у рідній країні?
— Що зроблено, те зроблено, і того вже не переробиш.
— Так ти не пустиш бранців назад, на Вкраїну?
— Про це не може бути й балачки! — сказав хан знервовано. — Кіт не пускає мишенятка, коли вже вгородив у нього свої пазурі… залишимо, Газізю, цю розмову назавжди. Чому ти не подаєш мені сьогодня кал'яну?
— Пробач, пробач! Тепер я вже можу подати. Марина принесла кал'ян і подала його ханові, не вагаючись і не почуваючи вже себе душогубкою, бо дорешти упевнилася у тому, що хан свідомий і запеклий кат і ворог України.