— Що маю чинити… — з сумом у серці говорив Богун. — Радий я сам десять раз вмерти, щоб не бачити нашого безголов'я, але не можу я про одне село дбати, коли треба дбати про долю всієї України!
— То вже дай нам хоч ватажка! — загукали селяни всі враз. — У нас нікогісінько з досвідчених козаків немає, самі посполиті.
— Ватажка дам, — сказав Богун, і обвів очами понавколо, шукаючи кого б дати. — Вам треба такого, щоб радий був іти на видиму смерть.
— Дозвольте, брати, мені вмерти! — вклонився Богунові старий Влучак.
— Ти хочеш піти за ватажка? А ти ж знаєш скільки ворогів?
— Знаю добре і хочу вмерти за рідний край! Покозакував я вже на своєму віку досить. Час уже й годі сказати; а то щоб часом, боронь Боже, не захворіти та не вмерти, по жіночому, на ліжку.
Защеміло у Богуна серце. Тяжко йому було з вірним товаришем навіки розлучатися, але не пустити козака за рідний край вмерти не годилося…
— Жаль мене за серце бере, розлучаючись з тобою, мій друже вірний, — сказав Богун. — Не віддавай же за дурницю свого дорогого життя!
— А ви, — звернувся Богун до селян, — глядіть: бережіть мого товариша, славного на всю Україну! Заступайте його від ворожих шабель, та стійте одностайно, а як ні, то нема чого й захожуватись до змагання!
— Про те не турбуйся, — одповідали селяни. — На чому стали, те й вчинимо: всі поляжемо, як у Буші полягли, а не дамося живі ворогам на знущання. Відаємо всі, що прийшов нам час… Ще вчора гріхи свої на духу спокутували.
— Візьми сотню козаків! — звернувся Богун до Влучака. — Викликай охочих.
Селяни радіючи кланялися Богунові, а Влучак зараз же зліз на воза і почав гукати на ввесь табір.
— Агов! Козаки молодці, славні лицарі! Хто з вас світом нудить?.. Ідіть до мене! Кому життя обридло, той мені буде братом! Хто хоче голову за неньку-Україну покласти, той мені найлюбійший товариш. Всі йдіть до мене!
За кілька хвилин Влучака оступив цілий натовп охочих, так що довелося навіть мірятись, кому достанеться йти.
Богун зняв шапку, поцілував вірного товарйша на останнє, й старий козак повів свою ватагу.
Влучак знайшов те, чого шукав. Коли через кілька день до Демівки наблизилося переднє польське військо і почало її добувати, він з Демівцями добре його погромив і вигубив чимало ворогів, але через день до неї надійшло велике вороже військо з гарматами, запалило бомбами хати і штурмом вдерлося у місто. Тоді вулицями й по хатах счинчася смертельна січа. Українські діти засипали полякам піском очі, жінки й дівчата обливали їх окропом, а селяни рубали сокирами, різали косами й кололи вилами. Цілий день, всю ніч і ще півдня невгаваючи тяглася ця різанина, поки вулицями потекла кров, як після дощу тече вода, а трупи лежали вже скиртами. Сам Влучак на цей раз не стрілами бив ворога, а рубався шаблею, обстоюючи окопи, а коли поляки вскочили вже у місто, він з козаками продрався поміж ворогами до церкви і обороняв її, аж поки вона не зайнялася. Тут біля пожежі, на майдані, він і поліг головою з усіма козаками, дорого віддавши своє життя.
Демівці додержали свого слова: всі вони полягли за рідний край разом з жінками й дітьми.
ХХ
Прибувши до Умані, Богун похапцем почав рештувати її та узброювати мешканців. На окопи, що були пороблені навкруг міста, повитягали гармати і понатягали колод, щоб кидати їх на ворогів, коли ті лізтимуть наверх; а щоб лізти було трудніше, Богун звелів носити на окопи воду та поливати нею передні стіни. Вода зразу замерзла, бо саме заходило Водохреще і стояли люті морози, через це окопи скоро стали мов крижані.
— Ну й хитрий же наш Богун… — гомоніли поміж себе козаки, поливаючи окопи. — І вигадав ж отаке! Ну хтоб таки його надумав, щоб з окопів зробити сковзалку? Саме добре тепер на громаках спускатись!
І козаки робили з криги громаки і, весело пустуючи, спускалися з окопів у рівчаки, не думаючи про те, що може завтра по цих самих окопах вони покладуть свої голови.
Ледве вспів Богун упорядкувати Умань до облоги, як з Півдня, мов та сарана, висипала з лісу орда, а з заходу темною хмарою підступили ляхи. Ті і другі поєдналися й облягли Умань з усіх боків так, що здавалося й гадюці не було де пролізти і, скільки не дивився Богун понавколо, а ні в який бік не бачив він краю ворожого табору. Ворогів було більше, як двісті тисяч, у нього ж під рукою було дев'ять тисяч козаків та тисяч п'ять узброєних мешканців, уманців.
Ставши табором, Потоцький послав до козаків посланця, умовляючи їх не змагатись даремно, а піддатись на милость короля. Замісць одмови Богун велів палити у ворожий табір із гармат. Тоді Потоцький викотив усі свої гармати і почав запалюати місто бомбами, але козаки накривали хати повстями та шкурами і не давали вогню розпалитися.