Всі ці думки, мов блискавка, опекли славного полковника і викликали у ньому шалене, нечуване завзяття: він зважився з трьома тисячами козаків вдарити на числене вороже військо, аби счинити у ньому гармидер і тим полегшити становище гетьмана.
— Брати мої любі, славні лицарі! — звернувся Богун до своїх козаків. — Чуєте, як на сході ревуть гармати? Там з малим військом гине наш козацький гетьман Богдан Хмельницький, що визволив Україну з тяжкого ярма. Ліпше, діти мої, нам усім тричі вмерти, аніж допустити, щоб гетьмана було взято у бранці. Вдаримо на ворогів ззаду і будемо продиратись до гетьмана на поміч. Що буде, те й буде, а не покинемо товариства у пригоді і не дамо потоптати козацької слави! Чи згодні ви вмерти разом зі мною?
— Куди ти, батьку… — загуло по полю, — туди й ми за тобою! Хоч умерти, то й умерти!
Кинувся Богун на постріли і набіг на заднє польське військо. Ніхто його не сподівався, ніхто поночі не знав і не бачив, скільки у Богуна війська.
Розгляділи поляки козаків тільки тоді, коли вони кришили вже їх шаблями.
Кинулися задні полки врозтіч, козаки вдарили на середніх, поточилися на обидва боки й середні, зчепилися козаки з перідніми.
Продерся Богун з своїми козаками через числені полки ворогів і збив у їхньому війську гармидер саме тоді, коли поляки й татари зовсім напосіли на Хмельницького, роздерли козацьке й московське військо надвоє і одняли вже в останнього чимало гармат. Тепер, поки поляки билися з Богуном, а сполохані татари теж припинили свої наскоки, Хмельницький упорядкував своє військо і, обклавши свій табір валом з мерзлого грунту, мав уже змогу дати ворогам добру одсіч.
П'ять день поляки й татари добували Хмельницького й Богуна, але далі не витримали морозів і пішли поляки палити села по Поділлю, а татари розпорошилися мало не по всій Україні забирати ясир.
ХХІ
Марина була свідком всіх подій під Уманю. Як тільки вона разом з Хамамбетом мурзою прибула під Умань, всі думки її полинули туди, за окопи, де був її милий. А що він був там, про те говорили всі навкруги, страхаючи Богуном один одного поміж татарів.
Перед молодою жінкою стояла тепер тільки одна думка, одна мрія: утекти з татарського табору і добігти до козацьких окопів, що блищали кригою на сонці, мов кришталеві будинки у чарівній казці. Ті окопи були так недалеко, що по ним навіть вартових було видко і добігти до них здавалося так легко… Проте догляд за Мариною у Хамамбета був далеко сильніший, ніж у хана, бо хан кохав її справжнім коханням, вірив їй, давав багато волі й навіть боявся зробити їй щось прикре; Хамамбет же, що не був ще її чоловіком, не дуже то потурав їй. До того ж Марина була у наметі мурзи не одна з Астарою, а ще з жінкою Хамамбета, Гафіфе. Ця остання дуже не любила Марину, бо бачила у ній свою скору розлучницю і стежила за всяким рухом осоружної їй українки.
Криючись од татарки, Марина радилася нишком з Астарою про втечу, але ніякого випадку до того не траплялося.
Через кілька день почався великий штурм Умані, про який уже розповідано. Земля трусилася від реву гарматів і стогнала від тупотіння десятків тисяч коней та галасу несчисленого війська. Стоячи біля намету, Марина бачила як до блискучих, зачарованих козацьких окопів, мов морські хвилі, линули великі лави татарського та польського війська і зникали десь по рівчаках, не заступаючи сяйва крижаних стін. Серце її замирало страхом за долю братів по крові й по вірі та рвалося полетіти туди, де точилася гаряча козацька кров за волю рідної України, щоб самій схопити шаблю і битись поруч з славним оборонцем Умані, її коханим.
Аж ось почулися від Умані нелюдські вигуки жаху й розпуки, і Марина побачила, що всі натовпи татарів та поляків біжать од окопів, мов сполохана отара овець од вовків, а слідом за ними широкою лавою летять кіньми, з блискучими шаблями у руках, як один, браві й завзяті козаки, рубають втікачів по головах, по шиях… плечах… А попереду всіх козаків, мов Божий гнів, розкидав смерть крем'язний велетень у червоному жупані.
— Богун!… Богун! — несамовито ревіли жахливими голосами татари і добігши до свого табору, ламали натовпом гарби, рвали намети й давили один одного, хоч козаки за ними й не гналися, а повернули на польське військо.
— Іване! — мимоволі вибилося у Марини з грудей, і вона, приваблена мужньою, лицарською красою свого милого, зробила рух бігти до нього, але до неї, помітивши той рух, підскочив євнух, а Астара схопила її за руку і скоріше повела у намет.
Змагатися з собою далі Марина не мала сили і тієї ж ночі зважилася утекти з татарського табору, а щоб зробити те непомітно, вони з Астарою надумали одягтись у чоловічі татарські халати та понадівати на голови шапки. Астара того ж дня купила у таборі два халати, шапки й чоботи з повбиваних татарів і, криючись од євнухів, принесла їх до намету.