Увечорі, коли смеркло, Марина з Астарою залізли попід поли намету й почали переодягатися чоловіками. Руки їхні тремтіли з хвилювання і не слухалися своїх власниць, а серця колотилися так, що одна чула серце другої… Треба було поспішатись, щоб ніхто їх не застукав… ще кілька хвилин, і вони будуть на волі.
— Ножа ще дай, Астаро! — прошепотіла Марина. — Я візьму його на всякий випадок.
Вони обидві побрали ножі, сховавши їх у халяви чобіт.
3аправивши після того де-як коси свої під шапки, жінки, мов кішки, пролізли під полою намету і почули вже себе на вільному повітрі, на волі, але враз дужі руки вхопили їх у залізні обійми.
— Держіть, держіть! — галасувала біля них жінка Хамамбета, Гафіфе. — Кличте сюди великого мурзу!
Гафіфе давно помічала, що Марина й Астара все шепочуться, і це їй здавалося непевним, сьогодня ж вона підгляділа, як Астара принесла халати й шапки, і зразу вгадала, про що умовлялися й чого таїлися Марина й Астара. Вона навіть підгляділа, коли вони убиралися, і зраділа, що може згубити свою розлучницю.
Скрик розпуки вибився з грудей Марини.
Її разом з Астарою привели назад у намет і прикликали туди Хамамбета.
— Вони хотіли втекти! — підскочила Гафіфе до мурзи. — Я захопила їх і врятувала тебе від зради й сорому, любий чоловіче!
— Дайте світла! — гукнув сердито Хамамбет.
Принесли світло. Жінки стояли перед Хамамбетом у чоловічому вбранні з шапками на головах.
На виду невольниць вже не було ні жаху, ні розпуки, вони були спокійні. Смерть, що мала зараз зняти їхні голови своєю гострою косою, не лякала їх… Тільки сум одбивався в очах Марини… Сум за страченим життям… за розбитими мріями.
Хамамбет дивився на Марину здивовано й глузливо:
— От яка, подарована мені ханом, жінка! Захотіла до своїх гяурів-хлопів. Ні, голубко моя, цього не буде… я надіну на тебе пута!
— А ти, зраднице! — звернувся далі гнівний мурза до Астари. — Ти так слугувала своєму володареві? Відтяти їй голову мечем!
Астару вхопили євнухи за руки.
— Володарю! — впала навколюшки Марина. — Або її помилуй, або й мені разом накажи голову відтяти. Не можу я жити без неї. Все одно я собі смерть заподію!
Тут до Хамамбета обізвалася Гафіфе:
— Найліпше вчинеш, володарю мій, коли скараєш і її на смерть, бо все одно вона тобі зрадить!
— Ні, цій ще рано покидати землю! — сказав мурза, мимоволі задивляючись на красу Марини, що у чоловічому вбранні здавалася ще більше чарівною.
— Молю тебе, володарю! — припала до ніг мурзи Марина. — Я ноги тобі цілуватиму — помилуй Астару!
— Дурниця це! — скрикнув Хамамбет, і показуючи на втікачок, додав твердо — молодій надіти пута, а старій відтяти голову!
— Прости мене, Астаро! Це я тебе згубила! — Скрикнула Марина, ламаючи з розпуки руки.
— Прощай, дитино моя! — обізвалася Астара вже зза намету. — Не рви свого серця. Мені однаково, як вмерти…
В цю мить Марина вихватила з халяви свого чобота ножа й хотіла вгородити його собі у серце, але євнухи вхопили її за руки, одняли ножа, переодягли знову в жіноче вбрання, й, посадовивши на софу, спутали їй ноги сирицею.
ХХІІ
Урятувавши гетьмана з скрутного становища і почувши, що татари забирають по Вкраїні людей у неволю, Богун, по згоді з гетьманом, повернувся з своїми козаками до Умані, взяв там три полки козаків і почав винищувати по Вкраїні татарські загони та одбивати забратих у неволю людей.
Мов той орел, літав він по Київщині й Брацлавщині, звідкіля тільки мав звістку про наскок татарів; шулікою несподівано падав на бусурменів і вигубляв їх доноги, або брав у бранці; дуже часто траплялося, що той, хто за годину до того гнав українців до Криму батогом, тепер сам ішов з пов'язаними назад руками або з мотузком на шиї.
Упоходах та у бойовищах минуло три тижні. Налякані Богуном татари кидали ясир і тікали на південь. У початку четвертого тижня найбільший татарський загін з великою кількістю невольників перейшов за Буг. Не вагаючись, козацький ватажок послав Довбню з сотнею козаків вистежити той загін, сам же з трьома полками посунувся слідом по ньому.
Надвечір другого дня Довбня повернувся й розказав, що великий загін татарів сплюндрував Саврань, набрав ще ясирю й розташувався біля Саврані табором, упорядковуючи невольників. Розпитавши Довбню, де й як саме стоять татари, Богун прямо з походу направив полковника Глуха з Уманьським полком стати в лісі, на східньому боці Бугу, проти Саврані, а сам з останнім військом перейшов на західній бік Бугу і обійшов за ніч Саврань з півдня, вистежив за нею татарський табір і, як тільки почало благословлятись на світ, мов вихор, налетів на татарів, витолочуючи кіньми тих, що ще спали, і рубаючи тих, що вже прокинулися.