Багато міст та сел по Винницькому полку траплялося поруйнованих та попалених. Багато людей покинули свої оселі та подалися за Дніпро на Слобідську Україну, а слідом за ними збиралися туди ж і інші. Натрапивши на такі села, полковник умовляв селян не покидати политу сльозами й кров'ю предківщину і не йти в чужі краї, а тим з селян, у кого були поруйновані оселі, він давав гроші на нове господарство.
З міст, що лишилися цілими та в достатку, полковник збирав податки і передавав гроші тим, хто лишився без нічого; на ті ж землі, що були зовсім покинуті, він переселяв з міст таких, у кого зовсім землі не було, і таким чином знову залюднював спустошену країну.
Марина була без краю щаслива оглядати свою рідну країну, розпитувати людей про їхнє лихо і давати їм поміч і захопилася працею свого чоловіка, навіть, більше за нього самого.
Проїздивши по Поділлю все літо і вертаючись уже до Винниці, молоді заїхали на свої предківські маєтки, одібрані колись панами.
Марина ще з далеку впізнала надбережні кручі річки Бугу, що біля них жила малою і по тих кручах знайшла, де стояла оселя батьків. Від тієї оселі лишився тільки смітник та купа цегли, все ж останнє було зруйноване й попалене. Проте, які дорогі були ті руїни для Марини!
Вона ходила понавколо них, придивляючись до землі, що по ній колись бігала маленькими ногами. Всякий горбочок землі або ямка викликали у душі молодоі жінки цілу хмару далеких згадок, переносючи її у щасливі залиті соняшним промінням, дитячі роки з ласкою матері й батька.
Нарешті Марина побачила й живого свідка свого дитинства — то був сад. Він жив і зеленів ще й тецер, тільки порідшав, постарів, заріс лободою й дивився на Божий світ, як старий дід, покинутий своїми дітьми без догляду.
Побачивши повні сліз очі своєі любої дружини, Богун узяв її за руку:
— Хочеш, Мариночхо, я збудую тут хатку і будемо на те літо тут жити?
Марина глянула на чоловіка вдячними очима.
— Мені здається, що я з того була б ще щасливішою!..
З подорожі молода жінка повернулася до Винниці з задоволеною й заспокоєною душею, у щасливому житті молодих минула осінь і зима, по весні ж Богунові довелось знову виступати у похід, тільки вже не на поляків, що сиділи тепер тихо, а на татарів, що знову з'явилися на Поділлі.
Коли Богун вбирався вже у свій червоний жупан, Марина принесла капшучок з своїм волоссям, той самий що його Іван носив на грудях вісім років і зняв тільки після шлюбу.
— Нащо ж, Мариночко, його тепер надівати? Адже ти моя тепер, моєю й будеш! — говорив здивований полковннк.
— Надінь, надінь, мій любий. Він обереже тебе од смерти й порази, як всі вісім років оберігав.
— Він оберігав?
— А ти гадав, що таке твоє щастя? Чи можливо ж людині бути у таких бойовищах, по яких ти був, кидатись прямо в обійми смерти, як ти кидався, і лишитися вісім років цілим? Це волосся, що я передала тобі у Бахчисараї, було замовлене небіжкою Астарою і через нього тільки ти й живий досі.
Богун, жартуючи, покепкував з Марининих забобонів, але, щоб не хвилювати її дурницею, надів капшучок на груди.
Татарські загони, що набігли на Поділля, були невеликі. За кілька тижнів козаки вправилися з ними, і загнавши на Буджак, повернулися до Винниці.
ХХV
Минуло кілька років. Польські пани не сміли й очей казати на Поділля, а як коли-небудь якийсь пан і насмілювався навідатись до своїх колишніх маєтків, то Богун його зразу виряжав назад, не звертаючи уваги на які б не було прохання, навіть самого короля.
Тим часом гетьман Хмельницький тяжко занедужав і, зібравши перед смертю раду, просив козакїв обрати нового гетьмана. Він радив обрати або Київського полковника Ждановича, або Переяслівського Тетерю, або полтавського Пушкаря, або військового писаря Виговського. Про Богуна він не згадав, може, через те, що не любив його, а найбільше мабуть через те, що Україна була тепер під рукою московського царя, Богун же у свій час зрікся присягнути цареві.
Старшина козацька знала, що старому гетьманові бажано було, щоб після нього гетьманував його син Юрась, і вона намовила козаків обрати за гетьмана Юрася з тим, щоб, пока він дійде літ, усіма справами заправляв військовий писар Виговський. Богун ще з переяслівської ради не бував у Чигирині і не брав участи у військових радах, бо подоріж до Чигирину була далека, Поділля ж завжди було небезпечне од ворогів. Сам він не мав ніякої охоти брати до рук гетьманську булаву. Йому було любіше оберегати волю свого рідного Поділля, до того ж він знав Виговського за дуже освічену й розумну людину і був певний, що той не зрадить Україні і не знищить здобутої самим народом волі.