— От випити нам справді не завадить, — ствердно і так само похмуро кивнув Сем.
Не пройшло і хвилини, як на столі з’явилися келихи, якісь наїдки та недопиті колись пляшки з коньяком та вином.
— За щасливе майбутнє, — мовила Віка, підіймаючи келих. Ми також підняли келихи, мовчки почаркувалися і перехилили до дна. Відразу випили по другій. Коньяк зігрів душу, змусив кров швидше циркулювати, дихати стало легше. Я розлив залишки алкоголю по келихах і, перед тим, як випити востаннє, виголосив коротку промову — що я люблю і Сема, і Віку, що вони обоє класні, що ми добре порозумілися. А потім, допивши все, вже з кавою перемістилися до кімнати, де вмостилися у фотелях і повагом говорили на різні теми.
— Знаєте, що мені найбільше не подобалося у нашій роботі? — спитав Сем.
— Треба було рано вставати? — засміялась Віка.
— Ні, — серйозно відповів Сем. — І не тому, як думає Андрій, що мені подобалося вибивати гроші у людей. Хоча щодо кредитів — то тут я завжди вважав і вважаю, що кожен має сам відповідати за свої дії. Хай це навіть неправильний розрахунок своїх можливостей — за це треба відповідати. Так, зрештою, влаштований світ… Проте насправді все не так. Ви знаєте, тим людям, що нагорі, є набагато більше за що відповідати.
Проблема лиш у тому, що нема перед ким тримати відповідь…
Віка засміялася:
— Коли ти розповідав, що в дитинстві хотів бути ментом, аби ловити поганих дядь, я думала, що ти жартуєш. Але тепер бачу, що ні…
Сем похмуро глянув на неї, але промовчав.
Наступного ранку я прокинувся від того, що мій мобільник розривався. Майже на автоматі спросоння взяв трубу і почув голос Загоруйка:
— Андрію? Нарешті я до вас додзвонився.
— Доброго ранку, Василю Петровичу.
— Я так розумію, що ви прийняли рішення від нас піти?
— Ну, враховуючи, що я був на іспитовому терміні, і сам для себе ще не до кінця вирішив чи треба мені…
— Я розумію. Але те, як ви разом з Семеном вчинили щодо наших співробітників, чесно кажучи, не вкладається ні в які рамки.
— Ну вибачте, Василю Петровичу, я не зобов’язувався людей на страту возити.
— Про що ви кажете, Андрію? Це мала бути чисто профілактична розмова. Поки ви не вирішили там подонкіхотствувати…
— Коли відверто, у нас із Семеном склалося дещо інакше враження…
— Ви глибоко помилялися. Проте не буду вас у чомусь переконувати. До речі, про Грінченка — ви знаєте, де він зараз?
— Не маю ані найменшої уяви, — відповів чесно.
— Ясно. Ну то будемо вважати, що ви з Семеном написали заяви на звільнення. Зарплатню вам скинуть на картку — ви ж у нас майже місяць пропрацювали. І Семенові теж, хай не турбується.
— А інцидент з вашими співробітниками?..
— Вважатимемо, що його не було. Всі розійшлися полюбовно.
— Е-е-е… Василю Петровичу, я можу вам довіряти?..
— Слухайте, я не маю часу у чомусь вас переконувати. Якщо маєте якісь побоювання — це ваша особиста справа. Вам вирішувати. Вибачте, трохи зайнятий. До побачення.
— До побачення.
Ясна річ, я переповів суть розмови з Загоруйком Семові. Слова Василя Петровича його теж особливо не переконали.
Наступного дня, як і обіцяв Василь Петрович, вранці мені прийшло смс-повідомлення, що на картку надійшла моя перша і остання зарплата на цій роботі. Я трохи обносився останнім часом, тому на отримані гроші поїхав прикупити якогось одягу. Проте з шопінгом не склалося, чомусь не було настрою. Повештався містом, зайшов до кав’ярні. Замовив коньяк і каву та надовго засів зі своїми роздумами. Чомусь система вирішила нас відпустити, хоча ще за день до цього я готовий був з ким завгодно закластися, що нам будуть мститися. Принаймні так, як мені здавалося, мала функціонувати система. Але все вийшло інакше — ми були їй нецікаві, непотрібні. Нас вирішили просто викинути, запропонувавши жебрацького хабара у вигляді зарплати за недопрацьований місяць. Тепер я знову був вільний і безробітний.
Я замовив і випив одну порцію коньяку, потім ще одну… Розплатився і попрощався з барменом. І нетвердою ходою вийшов надвір. Оскільки накрапав мерзенний дощ, я вирішив не зловживати прогулянкою і спустився в метро. Де мене і накрило.