Хлопці в темних куртках і темних в’язаних шапочках. З ядучим запахом перегару, з кількаденною неголеністю на обличчі, завжди прибиті роботою. Заробітчани. Безликі у своїй злиденності, злиденні у своїй безликості. Всі на одне обличчя — хоч з Кам’янця, хоч з Авдїївки. Звичайно, у столичному метро їздить повно веселого та безжурного люду. Але навпроти мене сиділи саме такі хлопці. Потім зайшли ще такі самі і обсіли мене з обох боків. Таким чином я опинився в оточенні темних в’язаних шапочок. А в цей час, ніби для контрасту, на екрані монітора під стелею вагона показували тепле море, де засмагла білявка йшла край води з цитриною в руках. Всі голови в темних шапочках уважно спостерігали за тим, що відбувалося на екрані. Лише зліва від мене чоловік відсторонено пропікав поглядом підлогу. Можливо, він відчув, що я дивлюся на нього, тому запитально глянув на мене.
— Класна шапка, — вирішив я розрядити ситуацію, вказавши на його такий самий, як і в інших, головний убір.
— Так, — кивнув він головою. — Це з Італії. З барахолки. Знаєте, скільки я перерив мотлоху, аби знайти шапку такого кольору?
— А що, там проблема з кольорами?
— Дуже багато яскравих кольорів, а ось такого — тут він знову показав на свою темно-брудну шапку, — нема.
— Ясно, — промовив я, відкидаючись на сидіння. Бажання розмовляти відпало. Правда лише у мене, а не в мого сусіда.
— Не повіриш, — раптом промовив мій сусід з новими нотками у голосі, нахиляючись ближче до мене. — Вперше за два роки повертаюся із заробітків додому. Жінку, дітей — два роки не бачив. А тепер зрозумів, що далі так не можу…
У цей момент один із його сусідів перехилився через нього до мене і тицьнув мені щось в руку. Це була відкоркована пляшка горілки.
— Дьорни, браток, — якось буденно сказав він мені. — Ваня багато не п’є, а тут ще лишилося, склади компанію. Дьорни за свято.
— Яке свято? — перепитав я.
— Он яке, — мовив, киваючи на монітор, чоловік. На моніторі досі йшла біля води засмагла білявка з цитриною в руках.
— За неї, — мовив я, перехиляючи пляшку з горілкою, після чого передав її моєму сусідові.
Вагони хилиталися туди-сюди, заходили-виходили люди, пролітали зупинка за зупинкою. А ми все дивилися на монітор під стелею, на якому в синє безмежжя йшла засмагла жіноча постать…
В алкоголі є одна прекрасна річ. Він примушує людей робити те, чого вони ніколи не робили. Саме так сталося зі мною. Я так і не доїхав додому, вийшовши нагору на пересадочній станції. Дощ перейшов, з-за хмар визирало призахідне сонце, і в його промінні все місто було залите дивовижним світлом. І раптом на очі мені потрапила вітрина якоїсь турфірми із зображенням морського пейзажу, схожого на той, що я бачив на моніторі у метро. Я вже майже пройшов повз, проте щось змусило мене зупинитися, і, дивуючись собі самому, я взявся за ручку дверей. Але двері були зачинені.
— Вибач, друже, ми вже не працюємо — почув збоку від себе голос. Його власником був худорлявий парубійко з дредами.
— Мені дуже треба, — відповів я.
— Кудись зібрався терміново їхати?
— Так.
— І куди, коли не секрет?
— Туди, — мовив, показуючи на зображення з синім морем та засмаглою жінкою.
— Ясно, — якось сумно кивнув головою парубійко. — Все та ж попсня.
— А що не попсня?
Хлопець якусь мить мовчав, ніби роздумуючи чи продовжувати, потім помахав перед своїм обличчям рукою з відстовбурченим великим пальцем і мізинцем.
Я заперечно захитав головою.
— Дякую, я майже ніколи не…
— Ну як знаєш, — махнув рукою мій знайомий і зібрався йти. Я роззирнувся — навколо не було практично нікого.
— Але іноді я роблю винятки, — додав я у спину моєму недавньому доброзичливцю. Той зупинився, проте не повернувся. — …і я думаю, що зараз саме той випадок, — закінчив я. Здається я сказав все напрочуд чітко, і, очевидно, мій співрозмовник вирішив так само.
За десять хвилин ми стояли на горі біля бордюра одного з оглядових майданчиків над містом, видихаючи рештки зілля, і дивилися на нереально красивий захід сонця. У мене було таке відчуття, ніби починається нове, справжнє життя, яке у жодне порівняння не йде з тим, що було досі. Все набуло якогось новітнього значення. Навіть сонце сідало не як завжди. Здавалося, над містом відкрилася незнайома далина у кращий і безмежний світ.
— Дивно, — мовив мій співрозмовник. — У минулому році ми були в Гімалаях, в Непалі, і бачили там саме таке світло, саме такий захід сонця.