— Як успіхи? — спитав одразу Грінспен.
— Гадаю він сяде, — впевнено відповіла Віка.
— Ну я не був би аж таким оптимістом, але йому таки загрожують серйозні неприємності, — додав я.
— Оптимісти, — гмукнув Грінспен.
— Ти щось знаєш? — спитав ураз спохмурнілий Сем.
— Конкретно нічого. Але я знаю, як зазвичай ці справи закінчуються…
— Гриню, давай ти не будеш заражати нас своїм песимізмом, — подав я голос. — Сьогодні і так був реально важкий день.
— Добре, добре, — замахав руками Грінспен. — Я ж нічого. Просто не хочу, аби через тиждень ви були прикро розчаровані…
— От давай цей тиждень проживемо, а далі подивимось, — відрізав Сем.
Рівно за тиждень у той самий час ми втрьох — я, Сем і Віка — мовчки, без жодного звуку, з понурими головами заходили на обійстя. Грінспен так само зустрічав нас біля входу, цього разу з німим запитанням ув очах. Проте ніхто не поспішав прояснити йому ситуацію.
— Семе, поясни, де в лікарні можна було порвати рукав? — спитав Грінспен.
Семен нічого не відповів, лише мотнув головою та промимрив щось злісно.
— Рукав порвали не в лікарні, а вже в міліції, — відповіла Віка.
— А що ви робили в міліції, можна дізнатися? — спитав, усміхнувшись, Грінченко.
Сем трохи вийшов з берегів, ну і я теж.
— Крику було достатньо, — докинув я. — На щастя до серйозного рукоприкладства не дійшло, та й міліція була поряд…
Грінспен похитав головою:
— Отже, вас таки послали?
— Ну можна і так сказати, — знизав я плечима.
— Цей прохіндей, головлікар, сказав, що діагноз був встановлений правильно! — майже прокричала Віка.
— Он як, — кивнув Грінспен з виглядом людини, яка ніколи не помиляється.
— Вони всі там пов’язані! — ще з більшим запалом, ніби наново переживаючи нелегкий день, прокричала Віка.
— Гриню, — сказав якомога спокійніше я. — Ти можеш порекомендувати якихось юристів, які могли б виступити у цій справі на нашому боці?
Грінспен замислено кивнув.
— Я постараюсь щось придумати…
— Буду вдячний. Ми всі тобі будемо вдячні.
За кілька днів до мене вранці у кімнату зайшов Грінспен. Його годі було впізнати — майже бездоганний костюм, біла сорочка, краватка.
— Збирайся, — коротко сказав він мені. — Поїхали.
— Поїхали куди?
— В лікарню, звичайно. На розмову до головлікаря.
— Ти знайшов юриста?
— Ну можна і так сказати. Юрист — це я.
Я зміряв Грінспена поглядом.
— Слухай, можливо в банку ти і мав справи в юридичній сфері, але ж тут все зовсім по-іншому. Ти впевнений, що зможеш це потягнути?
— Так, впевнений, — рішуче кивнув головою Грінспен і додав. — Всі необхідні матеріали я зібрав. — Тут він показав в куток, де, як з’ясувалося, стояв його модерний портфель.
— А Віка в курсі цього всього?
— Так, вона вже чекає на вулиці.
Зрештою, мені не лишилось нічого, як швидко зібратись і вийти на вулицю, де на нас вже чекали Віка із Семом. Ми завантажилися у Семенову машину і поїхали в лікарню. Поки їхали, з розмови Сема та Віки я зрозумів, що рішення Грінспена теж виявилось для них несподіванкою, проте вони так само, як і я, не сперечалися з ним.
Ми піднялися до головлікаря вдвох — я і Грінспен. Сема та Віку він попросив лишатися в машині, аби, за його словами, зайвий раз не розпалювати ситуацію. Коли зайшли у приймальню, секретарка відразу ж потяглася до телефону. Грінспен прочитав її рух і застережно підняв руки.
— Думаю, ми вже не повернемося до того характеру обговорення, яке відбувалося тут учора. Я юрист і хотів би нормально і цивілізовано обговорити з вашим шефом всі аспекти майбутнього судового процесу.
Секретарка недовірливо дивилася на нас, вочевидь напружено щось обмірковуючи.
— Дякую, — мовив Грінспен, відкриваючи двері до кабінету головлікаря. Я поплентався за ним, а за мною побігла щось примовляючи перелякана секретарка. Вочевидь головлікар кудись збирався, бо саме в цей момент він стояв коло столу і перебирав якісь папери. Він запитально глянув на нас, на що Грінспен одразу ж відрекомендувався йому як Вікин юрист.
— Вибачте, а що саме ви від мене хочете? — запитав головлікар з ледь помітною усмішкою.
— Я хотів би провести з вами попередню бесіду перед тим, як звертатися до суду, — відповів Грінспен.