— Ну, власне, ми все вже вчора проговорили, і, зрештою, у нас теж є юрист, і вам краще буде переговорити саме з ним.
— Можливо й так, але я хотів би з’ясувати деякі аспекти цієї справи саме у вас.
Лікар стояв, схрестивши руки. На його вустах продовжувала грати ледь помітна усмішка.
— Здається, вчора я досить вичерпно пояснив, що в даній ситуації ми не винні. Висновки нашого лікуючого лікаря, прописані ним рекомендації щодо лікування були зроблені на фаховому рівні і відповідали тій ситуації з перебігом патології…
— Якої потім не виявилося…
— Яка, вочевидь, була локалізована, а потім і ліквідована завдяки нашим фаховим діям…
Грінспен зітхнув, потім спитав тихо, спокійним голосом, так, наче мова йшла про незначну річ:
— Скажіть, чому ви їх прикриваєте?
Вуста головлікаря, здається, трохи сіпнулися, проте ледь помітна усмішка так і не щезла.
— Будь ласка, будьте акуратні, добираючи слова. Ви не дитина. Тому пам’ятайте, будь ласка, в якому світі живете.
— Мені здається, ви справді непоганий лікар, у вас навіть руки справжнього хірурга, чому ж ви це робите? — спитав Грінспен дивлячись просто у вічі лікарю.
Очі головлікаря зблиснули якимось невідомим до цього блиском.
— Я ні-ко-го не при-кри-ва-ю, — мовив він по складах. А потім додав з якоюсь гидливістю в голосі, наче був вимушений говорити з людиною, яку він глибоко зневажав. — А зараз зробіть таку ласку — залиште цей кабінет. Не примушуйте мене кликати когось, аби вас звідси просто викинули.
— Але я хотів би показати вам дещо, — не вгавав Грінспен.
— Покажете моєму юристові, — відрізав лікар. — До побачення.
На цих словах він відвернувся від нас до столу і знову почав перебирати папери. Грінспен відкрив свій портфель і, напружено сопучи, почав у ньому порпатися. Це продовжувалося якусь мить. Далі події розвивались у пришвидшеному темпі. Він блискавично витягнув те, що шукав, і в кліп ока опинився за спиною лікаря. І в цей момент я розгледів, що в руці у Грінспена був… молоток. Міцний, важкенький молоток із Семової майстерні. І ще не встиг я до кінця зрозуміти мету, через яку зараз у цій лікарні, в цьому кабінеті, Грінспен замість документів витягнув молоток, як він зі всією силою, наче забивав неслухняний цвях, опустив молоток на руку головлікаря, що досі перебирав папери на столі. Здається, мені вчувся хрускіт кісток пальців, що ламалися. Лікар закричав від болю. А Грінспен обернувся до мене і гукнув:
— Тікаймо!
І ми рвонули з місця. Рвонули так, наче за нами гналася вся лікарня, перекинувши у дверях секретарку, яка заверещала з переляку високим фальцетом. Ще пару секунд —і ми не зчулися, як опинилися перед Семовою машиною, в яку й заскочили з розгону.
— Рушай! — закричав не своїм голосом Грінспен, і ми рвонули з місця.
— Що, що сталося? — спитала перелякано Віка.
— Цей псих розфігачив молотком руку головлікарю! — закричав я не своїм голосом.
— Що?! — в один голос спитали Віка з Семом.
— Він витягнув зі свого портфеля твій молоток, Семе, і з усього маху вгатив ним по руці цьому лікареві! — продовжив я.
— Нічого собі, — протягнув Сем. — Це правда? Гриню, що трапилося?
Грінспен зітхнув:
— Ну в принципі Андрій розказав майже все…
— Ти реально розбив йому руку?
— Ну так. Шкода, що не дві…
— І що тепер буде? — спитала Віка.
— Нічого особливого. Місця нашого проживання вони не знають. А головлікарю скоро буде не до цього.
— Чому?
— Я отримав базу хворих цієї клініки. Попросив декого, мені й злили. Ось тепер по всій цій базі я надішлю повідомлення про те, що у цій лікарні займалися шахрайством. Розкажу про нашу історію і назву прізвища — і головного лікаря, і тих, хто тобі, Віка, безпосередньо ставив діагноз. І запропоную пацієнтам перевіритись в інших лікарів — і щодо діагнозів, і щодо лікування. Думаю весело буде…
— Можливо тоді можна було б обійтися без молотка? — вставив я.
— Ні, Андрію, не можна було. Без молотка ніяк, — похитав він головою.
— Ти справді псих, Гриню, — усміхнувся Сем.
— Ти навіть не здогадуєшся який, — засміявся Грінспен.
По приїзді додому всі якось одночасно вирішили напитися. Віка досить швидко накрила на стіл, а одного мого з Семом походу у найближчий магазин виявилось задосить, аби уповні забезпечити нас усіма можливими видами спиртного. Вочевидь нами володіло бажання напитися до безтями. Ми пили коньяк, горілку й вино, не вельми переймаючись завтрашнім днем. Не дивно, що за якихось півгодини всі вже були добряче напідпитку. Тому, взявши з собою келихи і пляшчину якогось алкоголю, висипали з хати подихати свіжим повітрям. Надворі сутеніло і було по-осінньому прохолодно. Раптом десь знадвору почулася танцювальна музика, і Віка, скинувши з себе вовняну ковдру, яку вона прихопила з будинку, пустилася в танок. З неба лилося холодне місячне сяйво, Віка у тоненькій блузці танцювала посеред двору, а ми утрьох невідривно дивилися на неї, наче на якусь казкову істоту. Та вона і направду видавалась неземною істотою, в білій блузі і з розпущеним волоссям, ідеально виконуючи танцювальні па в місячному світлі під невідому музику.