— Дякую, — раптом ледь чутно промовив Сем, повернувшись до Грінспена.
— За що? — стенув плечима Грінспен.
— За неї, — показав у бік Віки Семен.
А вона танцювала і танцювала. Та ось вона ніби наштовхнулася на невидиму стіну, зупинилась і почала осідати на землю так, ніби останні сили залишили її. Сем підхопив її на руки і поніс у будинок.
Ми лишилися з Грінспеном удвох.
— Віка дуже гарна дівчина, — сказав він.
— Так, Сему з нею справді пощастило, — погодився я.
Грінспен налив нам обом з пляшки, яку ми прихопили з дому. Здається, це було червоне сухе.
— Ти й далі сердишся на мене, що я вдарив цього лікаря? — спитав він.
— Це було жорстоко. А головне — для чого? Реально, ми могли б приперти їх до стіни законним шляхом.
— Законним шляхом? — перепитав Грінспен. — Андрію, ти просто не можеш уявити, скільки разів я намагався вирішувати подібні справи законним шляхом. Скільки сил і нервів я витратив на цей законний шлях. Хочеш знати який результат?
— Так, цікаво було б дізнатися.
Грінспен по-особливому, з прикрістю, глянув мені у вічі і піднісши свою руку на рівень моїх очей, склав вказівний і великий пальці у вигляді овалу.
— Зеро, — мовив він. — Мій результат — зеро.
— Я не вірю…
— Цю систему, — перебив він мене, — законним шляхом не зламати, тому що закон теж став складовою цієї системи. Андрію, ніколи не кажи, що я був жорстоким, чи робив щось не так. Я робив і роблю те, що треба зробити.
Він підняв руку, в якій тримав келих, і одним махом випив вино.
— Гадаю прийшов час сходити в магазин, — мовив я. — До ранку ще далеко.
— Я навіть знаю, де тут близько цілодобовий, — додав Грінспен.
Прокинувся від дикого головного болю. А коли надсилу відкрив очі, то зрозумів, що в машині і кудись їду. Ще кілька хвилин моєму затуманеному болем мозкові знадобилося, аби збагнути, що машина Семенова, а сам Сем із Грінспеном сидять спереду.
— Якого милого? — майже прошепотів я навдивовижу хрипким голосом.
— Тихше… — приклавши пальця до вуст, ледь чутно промовив Сем, на секунду обернувшись до мене. — Грінченко спить.
Я сфокусував свій погляд на спині Грінспена і розгледів, що його голова була неприродньо відкинута назад. Здається, він ледь чутно хропів.
— Якого милого? — вже значно тихше спитав я. — Чому я прокидаюся в машині? І куди ми їдемо?
— Ну це питання, скоріше, ти мав би задати собі самому, — відповів незворушно Сем. — Або принаймні йому, — тут Сем кивнув у бік Грінспена. — Ви вчора ніяк не могли замовкнути, щось говорили, сперечалися, потім, здається, пішли за добавкою. Я вгадав? Потім ви завалили в будинок, розбудили мене і Віку і почали розказувати, що вам конче необхідно кудись їхати, аби, як сказав Грінспен, віддати якийсь борг. Здається, так він сказав.
— Який борг? Ти про що?
— Ти, справді, нічого не пам’ятаєш?
— Ну так… хіба що уривками.
— Тобі краще знати, але вчора ви про це теревенили, не замовкаючи. Ви з ночі хотіли їхати, проте я вас таки переконав зробити це зранку. Після чого ти пішов у машину спати, бо не хотів пропустити від’їзду, а Грінченко ще вештався по хаті до самого ранку, і оце, коли сіли в машину, його вирубило.
Я почухав голову:
— Так, а куди ми їдемо?
Сем сказав назву якогось населеного пункту, яка мені ні про що не говорила. За його словами, це місце було за кілька сотень кілометрів від нашого дому. І їхати було ще довгенько, що зовсім не тішило, оскільки мене добряче нудило. Зрештою, я попросив Сема зупинитися коло якоїсь придорожньої кафешки, аби принаймні випити кави.
Заклад, біля якого ми зупинилися, розташовувався поряд зі станцією техобслуговування, тому тут було досить велелюдно.
— Я дивлюся наші дороги для декого просто золоте дно, — засміявся Сем, киваючи в бік автомайстерні.
— Для когось золоте дно, а для когось — дорога на той світ, — похмуро додав я.