Я спитав Сема, чи варто мені якось підготуватися до моєї нової місії, на що він знову махнув рукою і сказав, що завтра я сам все побачу «наживо». На тому ми і розійшлися, домовившись, що Сем заїде за мною вранці, і ми відразу ж поїдемо працювати з нашими клієнтами.
Наступного ранку прокинувся, бо мій телефон розривався. Звичайно ж, це був Семен. Він уже чекав на мене внизу у машині. Бризнувши в обличчя холодною водою і щось хапонувши на бігу з холодильника, я спустився вниз, де побачив бадьорого, сповненого енергії Сема.
— Привіт, — потиснув мені руку, зблиснувши білозубою, майже, голлівудською усмішкою, і додав. — Ну що — готовий побути в моїй шкурі?
— Готовий чи не готовий, вибору у мене особливого немає. Та й у тебе, здається, теж. Поїхали.
— Окей, поїхали, — кивнув головою Семен, заводячи машину. Він широко відкрив вікно зі свого боку, потім дістав цигарки і закурив. Я ж заплющив очі, намагаючись ні про що не думати.
Вони сиділи рядочком на дивані, мовчки, з якимось внутрішнім спокоєм спостерігаючи за нами. Симпатична, зовсім молода сімейна пара. Здається, вони взяли кредит на квартиру. Квартира була невеличка, однокімнатна. Вони купили її, коли одружилися. А одружилися за кілька місяців після того, як познайомилися. Потім все як завжди — проблеми на роботі, а можливо й переоцінка своїх можливостей — і з виплатою кредиту почалися проблеми.
Семен щось довго і енергійно розповідав їм, намагаючись бути агресивним, але принаймні тут, з цими людьми, це йому вдавалося не дуже добре. Наостанок, очевидно зрозумівши безрезультативність своїх слів, Семен вирішив натиснути на больову точку. Він сказав, що знає, де працює молодий, і зазначив, що нам доведеться просто зараз вирушити до нього на роботу, аби переговорити з його керівництвом. Очевидно, це таки подіяло на хлопця — він підхопився з місця, почав щось голосно заперечувати Семену. А той, відчувши, що таки намацав слабину, почав дедалі більше заводитися. І в якийсь момент вже перестав бути тим симпатичним здоровилом, яким я його вважав від початку нашого знайомства. Навіть більше — мені стало гидко, по-справжньому гидко через те, що я тут, у цьому місці, і дозволяю йому так розмовляти з цими людьми. А Семен і той хлопець тим часом вже почали кричати один на одного, і в мене виникло бажання просто піти звідси. Аж раптом дівчина, що до того мовчки сиділа на дивані, рвучко встала, підійшла до свого чоловіка, і, обійнявши його за плечі, поцілувала. Без слів, ніжно торкнулася губами його щоки, ніби промовляючи «заспокойся любий, все буде добре». А потім вже, звернувшись до нас, сказала, що ніяких проблем немає, вони віддадуть банку цю свою квартиру, оскільки справді не мають зараз грошей для погашення кредиту. Їм треба лише трохи часу аби зібрати речі і підшукати житло, але вони не змусять нас довго чекати. А потім вона знову заспокійливо обійняла за плечі свого чоловіка, який якось одразу притих і обм’як.
— Ну чого ж ви так одразу, — якось ображено видушив із себе Семен, знову перетворившись на доброго здорового телепня, якому було за це страшенно незручно.
Потім він забелькотів, ніби вибачаючись, що не треба цих необдуманих вчинків, що він теж розуміє ситуацію, що вони мають спробувати якось викрутитися без втрати квартири. Молоді у відповідь мовчали, зрештою, Семен сказав під ніс щось зовсім невиразне, після чого швидко попрощався і, не чекаючи відповіді, попростував до дверей. Я теж швидко попрощався, щоб вискочити з квартири. При виході я ще раз кинув швидкий погляд на молодих — вони так само взявшись за руки сиділи на дивані. І я посміхнувся. Тому що насправді, ми з усіма проблемами були лише дрібницею у їхньому житті. Нікчемною дрібницею у порівнянні з тим, що вони реально мали. І я навшпиньках, аби ніяк не відволікати їх одне від одного, вийшов з кімнати услід за Семеном.
Ми спустилися, не сказавши одне одному жодного слова, і лише, коли сіли в машину, я порушив мовчанку:
— Двадцять днів, — мовив я, відкинувшись на сидінні.
— Що — двадцять днів?
— Петрович сказав, що я маю займатися цією хернею три тижні. Тобто двадцять один день. Зараз вже минуло майже півдня. Вважай, мені ще лишилося лише двадцять днів.
Сем якось прикро на мене глянув:
— Ти б краще не рахував дні, — мовив він.
— Чому?
— Тому що ніхто з нас не знає, що трапиться завтра. Коротше кажучи, поїхали далі. Сьогоднішній день, між іншим, ще не закінчився.
До кінця дня ми встигли побувати ще у кількох людей, проте я й далі перебував під враженням від цієї першої у моєму колекторському житті зустрічі. Настрій у мене від того всього лише погіршувався. Семен, крім розмов з клієнтами, практично нічого не казав, лиш сердито сопів, коли після чергових відвідин сідав у машину. Нарешті, майже о п’ятій вечора мене це все по-справжньому дістало і я запропонував Семенові піти чогось випити. Семен одразу ж погодився.