— Ви вважаєте його основним винуватцем?
Грінспен відставив свій бокал з вином:
— Чи саме він віддавав наказ побити цього хлопця? Думаю, що ні. Це не його рівень. Скоріш за все рішення приймав якийсь менеджер середньої ланки.
— То може з нього і почати?
— Менеджер середньої ланки теж упир, але… Вийде так само, як і з суддею. Визнаю, я був не правий у цьому епізоді. Не можна воювати з гвинтиками системи, лишаючи неушкодженою її основу.
— І ти, чи ви настільки впевнені у його провині, що готові просто так взяти і вбити?
Грінспен ствердно кивнув головою, наче очікував на це запитання.
— Ти знаєш, Андрію, я вивчаю його біографію дуже, справді д-у-у-уже прискіпливо. І хочу сказати, на його совісті навіть не десятки — сотні понівечених доль. Почав свій шлях ще з вісімдесятих. Спочатку як юний відморозок з робітничого кварталу, згодом як авторитетний член банди, а далі: голова банди, бізнесмен, депутат міськради і, зрештою, власник цього величезного холдингу. І все, чим він володіє — віджато, вкрадено, змахльовано… І всюди за ним — кров і смерть, смерть і кров.
— Ти забув ще сказати, що він був державним чиновником у міськраді. Займався дорогами. На тому, вочевидь, непогано заробив.
— Ну от бачиш, ти навіть знаєш більше за мене.
— Лише деякі деталі. А ти думав, у тебе одного відкрились на нього очі? Більше ніхто цього не помічав?
— Чому ж… Звичайно, люди все бачать. Я казав тобі про свого друга з інета, ну який допоміг Віці. Він зібрав цілу картотеку на нього — що, де, як і коли…
— То чому ж ви з цією картотекою не пішли в правоохоронні органи?
Грінспен засміявся:
— А згадай, хто мене вам передав, коли ви мали доправити мене до цих так званих юристів?
— Це правда, — кивнув я. — До речі, твій друг з інету теж у грі?
— На жаль, його зараз немає в країні, але певною мірою ми будемо з ним консультуватися.
— А звідки така сліпа довіра до всього, що він тобі каже? Ти бодай щось про нього знаєш? Ти бачив його?
— Так, я справді його не бачив жодного разу. Проте мені здається, підстав не довіряти йому — немає. Згадай хоча б про Віку. І можливо, я тобі вже казав, але скажу ще раз — це людина необмежених здібностей і, очевидно, можливостей. Яка, до речі, хоче щось змінити у нашій країні.
— Просто вбивши одного негідника?
— Звичайно, одним вбивством цього не зміниш. Але він є не лише однією з основ цієї системи, а й її символом. І те, що це станеться саме з ним, має стати показовим для інших. Людина вчинила злочин, і не один злочин, і тому має бути покарана. Але ніхто поки що цього не зробив. І не зробить. Крім нас.
— А ти що — суд? Здається, ні в кого з нас нема повноважень судити когось чи виносити вирок.
— Андрію, одному з тих, хто був уповноважений виносити вирок, ти буквально кілька тижнів тому хотів завдати тяжких тілесних ушкоджень, якщо ти пам’ятаєш…
— Ну не всі ж такі…
— Всі, тому що це система. Це система, у якій ми живемо. Люди у світі ходять по землі ногами, ми ж ходимо по цій землі на руках. Ось нам це і треба виправити…
— А чому саме нам? Чому саме ми це маємо робити? І саме у такий спосіб?!
— Тому що один хлопчик, з яким ти познайомився кілька тижнів тому за сотню кілометрів звідси, лежить зараз з проламаним черепом! Я нагадаю — його звати Володя. Володька. Ми були у нього на минулому тижні — його життя під загрозою. І його немає кому провідати — батько під слідством і лежить у тюремній лікарні з вогнепальними пораненнями, а мати сидить з його однорічним братиком. Ось тому, Андрію.
Я видихнув:
— Гриню, нагадую — ти хочеш вбити людину. Хоч би якою вона була…
— Він не людина, — раптом встряв у розмову Сем, який до того мовчав. — Він нелюдь.
— Розкажи йому, Семе, — звернувся до нього Грінспен.
Сем похмуро кивнув.
— Так, звичайно, я розкажу.
І чомусь відвернувшись до вікна, він почав повільно розповідати, час від часу роблячи паузи, ніби добираючи потрібні слова:
— В дев’яностих я — вже не такий юний і не такий перспективний, як колись, спортсмен, зустрів свого давнього знайомого, також спортсмена в минулому, який на той час займався якимсь бізнесом. Коротше кажучи, він узяв мене до себе охоронцем. Я тоді вважав, що мені дуже пощастило, оскільки робота була не надто обтяжливою, а зарплатня, як на той час, — пристойною. І все було б добре, якби він не обзавівся діловими партнерами, серед яких був і цей… Я його добре пам’ятаю — завжди такий усміхнений пунктуальний хлопчина з хорошою пам’яттю. Він мені чомусь від початку не сподобався — якийсь занадто правильний був, підозріло правильний. До мене доходила певна інформація про нього. Я не надто вірив, але почав його остерігатися, як то кажуть, береженого Бог береже. Одного разу у нас мала бути пристойна гулянка, замовили, як на ті часи, шикарний ресторан. І ось гуляємо, горілку п’ємо, з дівчатами танцюємо, аж тут мені якось не по собі стало. Накрило мене: ось не можу тут бути — і все. І я вийшов надвір покурити. Як зараз пам’ятаю, саме дощ ішов, надворі нікого не було. Я витягнув цигарки, а виявилося, що запальничку комусь віддав. І тут з-за моєї спини з’являється рука з запальничкою, і клац — вогник. Я повертаюся, а це він. Стоїть, посміхається. Мені ще більше не по собі стало. Подякував за вогник, розговорилися про те, про се. Потім він мені на цигарку показує та й каже — о, ви вже докурили, заходьте всередину, а то тут ллє як із відра, а я один дзвінок зроблю і теж підійду. Повертаюся назад до будинку, а на мене знову щось ніби навалюється, чесно, досі не знаю, що це було, наче чуйка якась. Отже, замість йти одразу до зали, я пішов у туалет — умитися. І ось — до сих пір іноді сниться — повертаю кран, набираю пригорщу води, плескаю собі в обличчя, дивлюсь у дзеркало, і тут бабах! — так що дзеркало, в яке я дивився, тріснуло. Одразу світло після того вирубилося, все в пилюці, вибігаю з туалету, біжу в темряві коридором до зали, де проходить святкування, а там просто якась кривава мішанина — скалічені тіла, крики, зойки, кров… Мого працедавця вже не було в живих… А знаєте, яка потім офіційна версія була? Вибух побутового газу. Балон на кухні вибухнув, причім на кухні всі чомусь живі лишились, а в залі просто каша… Серед тих, хто святкував лише двоє неушкоджених залишилося — я і він. А за місяць він став правонаступником усього бізнесу мого знайомого. Я тоді подумав про все це — і вирішив тихенько змитися. Так після цього його і не бачив. А ось зовсім недавно сидів без роботи, тут мені дзвонять, запрошують на роботу, кажуть, що десь бачили моє резюме. Ну я звичайно пішов, думаю, холдинг як холдинг, я ж не знав, що він — його власник. І тут бац! — у Загорулька на стіні — знайоме обличчя на фотці. Потім з’ясовую, що він і є власник. Ну я трохи подумав звичайно, але потім вирішив, що минуло вже досить багато часу, та я йому напевно вже не страшний, може й забув, а може ніколи й не взнає, що я на нього працюю — банк же величезний. Коротше кажучи, отака ось історія…