— Так, — кивнув Сем. — Їй краще цього не знати.
— Мудро, — кивнув я.
— Добре, — продовжив Грінспен. — Отже, щодо нашого клієнта. Що і як ми маємо з ним зробити? Які пропозиції?
— Пристрелити, — коротко і спокійно сказав Сем.
Я уважно глянув на нього. Спокій і впевненість Сема, з якими він сказав ці слова, мене реально вразили.
— Пристрелити як собаку, — додав Сем.
— Добре, — кивнув Грінспен. — Це непогана пропозиція. Проте, чи володіємо ми належним досвідом для цього…
— Володіємо, — так само коротко відрубав Семен.
Грінспен затнувся і так само уважно, як я кілька хвилин тому, глянув на Сема і продовжив:
— Окей, будемо вважати, що серед нас є люди з необхідним досвідом. Тоді наступні питання — звичайно ж, планування операції та зброя. Якщо я не помиляюся, ні в кого з нас немає зброї? — він знов уважно глянув на Сема.
— Знайдемо, — кивнув Сем.
Грінспен не стримався і ледь помітно усміхнувся:
— Ну тоді ми вже майже виграли. Справа лиш за малим — як дістатися до його тіла. І забратися звідти живими.
— Справді непогано було б, — докинув я.
— Так, — кивнув головою Сем. — Він всюди ходить з охороною. Це справді проблема…
— Добре, — махнув рукою Грінспен. — Гадаю на сьогодні обговорення закінчено. Я ще проконсультуюсь зі своїм другом з віртуального світу…
— Ти повідомиш йому про те, що ми затіяли?! — спитав я.
— Так, звичайно, — спокійно відказав Грінспен. — Ідея з убивством була і його ідеєю. Ми багато говорили на цю тему.
— Он як? То може ви вже все і спланували — як і що робити?
Грінспен уважно глянув на мене:
— Андрію, я ніколи і нічого не робив таємно від вас — від тебе і Сема. Не робив і не робитиму. Якщо ти думаєш інакше — то так і скажи, зараз.
— Розумієш, особисто я твого знайомого не знаю. Я не знаю, що він за людина…
— Повір мені, я можу за нього поручитися так само, як за себе, — відповів Грінспен. Я зауважив, що він це говорив надзвичайно серйозно.
— Добре, тримай з ним зв’язок. Але давай, якщо ти й будеш його про щось інформувати, то лише в загальних рисах. Так буде краще для нас і для нього. Домовились?
Грінспен глянув на мене, потім на Сема, який схвально кивнув на мої слова, і на знак згоди також похитав головою. «Домовились», — коротко відказав перед тим, як розлити залишки вина.
Наступного дня я встав рано, аби сісти у маршрутку, яка йшла до кладовища. Сіра цементна арка загрозливо нависала при вході на цвинтар, ніби погрожуючи роздушити кожного, хто заходив сюди. Поряд з аркою я купив свічечку і букетик якихось висхлих квітів. У мене завжди була одна й та сама проблема — я не міг пригадати, в якій саме секції кладовища знаходиться та могила, яка була мені потрібна. Так було і цього разу. Я проходив секцію за секцію і не міг її знайти. Несподівано заблукав. Ззаду, спереду, ліворуч, праворуч — мене всюди оточували надгробки, стели, хрести. І, за страшною українською традицією, всюди були викарбувані обличчя, море облич, без кінця і краю… Переважно нестарі, іноді й зовсім юні. Це кладовище відкрили тут недавно. Добре пам’ятаю, як воно розросталося: з однієї-двох секцій, мов спрут захоплювало довколишні поля і луки, де ще зовсім недавно буяли зелень та життя. Ще раз озирнувся навколо — тисячі облич незнайомих мені людей, які чомусь усі вирішили зібратися саме тут. І раптом побачив знайому стелу — на ній не було зображення обличчя, лише викарбувані ініціали і невеличкий хрест. Так буває щораз — я ходив, шукав цю стелу, а вона ж поруч, варто лиш уважно придивитися…
Я поставив і запалив свічку перед стелою, коротко помолився, після чого сів на лавці поряд, піднявши комір від вітру.
— Можна помолитися за упокій? — почув позад себе голос.
Повернувся і побачив молодого сухорлявого чоловіка, з неакуратною, рідкою борідкою й у безформеній сутані.
— Ви хочете, аби я вам заплатив за вашу молитву? — спитав його.
Чоловік знизав плечима і відвів погляд:
— Ну мені іноді жертвують на храм…
— Я можу вам дати грошей і так. Просто, аби ви не молилися від нещирого серця.
Чоловік зітхнув і кивнув у бік стели:
— Вона, ця людина, для вас багато значила?
— Так.
— Очевидно, це була для вас болюча втрата…
Я мовчки поліз до кишені і витяг на світ кілька дрібних паперових купюр, які, не дивлячись, тицьнув у руку своєму співрозмовникові:
— Тримайте, може вам справді треба…
Чоловік узяв, подякувавши, гроші і додав: