— Я помолюся…
— Як знаєте. Я вже йтиму.
— Щасливо. Бережи вас Бог.
— Навзаєм.
Я звівся і пішов на вихід. Де вихід я знав напевно.
Наступного дня, дочекавшись поки Віка вирушить по магазинах, ми знов зібралися на нараду. Грінспен був не в гуморі, вочевидь, результат консультацій із його віртуальним товаришем виявився невтішним.
— Якщо коротко, — почав він по-діловому постукуючи по столу олівцем, — ситуація має такий вигляд — практично всюди наш клієнт з’являється у супроводі охорони, по вулицях їздить цілим кортежем з кількох машин. Його заміський дім — це справжня фортеця, а офіс — наче велетенський сейф. Коротше кажучи, ми його там не дістанемо, — тут Грінспен зробив паузу і продовжив: — Проте не все так погано. Як повідомив мій всезнаючий знайомий, у нашого об’єкта є одна невеличка слабина — на високих підборах і з розкішним каштановим волоссям. Так, він має коханку, припускаю — й не одну, але до цієї він час від часу заїжджає додому, і що головне — аби не привертати уваги, він бере зі собою завжди лише одного охоронця. Що вже саме по собі, з огляду на все вище сказане, — плюс. Проте і тут є проблемка. Заїжджає він до неї вкрай несистемно, скажемо так — за покликом серця, в чому і полягає наша основна проблема — нам треба якось дізнатися, коли він точно до неї завітає. А це нам зможе повідомити лише Тоня.
— Тоня? — перепитав я.
— Так звати його коханку, — пояснив Грінспен.
— А чому ти думаєш, що вона захоче його закласти? — перепитав Сем.
— Ну чому одразу закласти, — всміхнувся Грінспен. — Можливо, вона просто випадково поділиться потрібною нам інформацією. До того ж, як повідомляє мій друг із інету — останнім часом відносини у них далеко не безхмарні.
— Я дивлюся, твій друг з інету знає, здається, все, — докинув я.
— Ну не все, але багато що, — усміхнувся Грінспен.
— Отже, я так розумію, треба, аби хтось цю дівку закадрив? — спитав Сем.
— Ну трохи грубо, але, зрештою, ти думаєш в правильному напрямку, — знов усміхнувся Гринь.
— І ти за це хочеш взятися особисто, Грінченко? — спитав Семен і одразу ж вибухнув реготом. — А ти не промах. Лишив для себе найкращу роль у нашій авантюрі…
— Ну мені якось було незручно запропонувати це тобі… ти ж ніби з Вікою, — ледь зашарівся Грінченко.
— Та я, то таке, — махнув рукою Семен. — Але ж іще є Андрій. Чи він тобі не конкурент? — вкрадливо запитав Семен, аби одразу ж знову вибухнути сміхом.
— Ось тут я ні з ким конкурувати не буду, — заперечно похитав я головою. — І взагалі, Семене, ти ж ніби якусь зброю обіцяв дістати?
— Якщо обіцяв, то дістану, — цього разу вже серйозно відповів Сем.
— Хотілося б швидше, — докинув Грінспен.
— Не все, що швидко — добре, — відповів Сем, перед тим як знову зайтися реготом.
Наступного ранку я довго лежав у ліжку, встав ближче до обіду, одразу ж поліз у шафу, досить довго там вовтузився, нарешті витягнув на світ божий давно не вдяганий костюм. Коли одягнув, то розсміявся із свого вигляду у дзеркалі. Переодягнувшись у звичний мені одяг, вийшов з дому. Надворі Віка кинула на мене пильний погляд:
— Далеко?
— Та прогулятися вирішив, — ніби між іншим, сказав я.
— Давай, давай, — кивнула головою Віка. — І передай, що їй сьогодні пощастило… До речі, як її звати?
— Забув, — засміявся, закриваючи за собою хвіртку.
За півгодини я вже заходив у знайомий мені дворик в одному із старих районів міста, що розкинувся між його центром та річкою. Покружлявши трохи в ньому, я присів на лавці коло невеличкого дитячого майданчика і, розгорнувши на колінах заздалегідь куплений журнал, почав читати, час від часу позираючи в бік ближнього під’їзду. Здається, минуло півтори чи дві години, аж раптом я побачив знайому жіночу фігуру, що прямувала до входу в під’їзд. Я підвівся і, намагаючись не привертати до себе уваги, пішов слідом за жінкою. Вона вже відкривала двері парадного, коли я порівнявся з нею.
— Здається, ви щось забули, — сказав досить голосно я.
Вона обернулася і глянула на мене, при цьому її обличчя ледь смикнулося, принаймні мені так здалося.
— Нічого такого, за чим варто було б повертатися, — відповіла після секундної мовчанки сухо і ледь іронічно.
— А ти не змінилася, — засміявся я. — Все така ж, з перцем.
Вона нарешті усміхнулася.
— Та й ти не змінився. Принаймні, здатність говорити блискучі та витончені компліменти лишилася при тобі.
— Щось же хороше мало би у мене лишитися.
— Якщо це найкраще з того, що у тебе було, то…