Я підійшов до неї впритул і поцілував у щоку.
— Привіт, Тоню.
На якусь мить вона завмерла. Потім відповіла:
— Привіт і тобі. Якими це вітрами?
— Хотів тебе побачити.
— Дивне бажання. Чого це раптом?
— Хіба я не міг за тобою скучити?
— Ти? Ні. Звичайно, не міг.
— Чому ти так думаєш?
— Я просто реально оцінюю ситуацію. Ти живеш виключно у своєму світі. Де є місце лиш для тебе і твоїх трохи дивних уявлень про життя.
— Ти помиляєшся, Тоню…
— Можливо… Але це вже мене не обходить. То що тобі треба?
— Хотів просто посидіти з тобою, поговорити, можливо випити трохи вина…
— Непогане бажання. Тільки ти знаєш, я дещо стомлена. Тому, мабуть, ні. Вибач.
Я спробував надати своєму обличчю якомога більш жалісного виразу:
— Тоню, я так довго на тебе чекав. Здається цілу вічність. І страшно змерз, зараз все таки не літо. Давай, хоч вип’ємо по чашці чогось гаряченького — і розбіжимося.
Тоня ще раз уважно глянула на мене і розсміялася.
— З тебе дуже поганий актор, Андрію.
— Я справді геть змерз, Тоню.
Вона піднесла пальця до моїх губів:
— Не перегравай. А то я передумаю. Добре, я піду, але не більш ніж на півгодини.
— На журналістську роботу ти так і не повернувся? — спитала Тоня, крутячи келих з білим вином. Ми сиділи в доволі затишній забігайлівці і попивали вино.
— Ні, так і не повернувся, — мовив я, роблячи ковток свого червоного.
— Може й на краще. Журналістика зрештою калічить людину, рано чи пізно… І чим ти займаєшся?
— Нині безробітний. До того працював піарником. Якщо так можна сказати…
— Помотало тебе. До речі, ти одружився?
— Ні. І ти, бачу, теж.
Тоня ковзнула поглядом по своїй правій руці.
— Як бачиш. І найближчим часом не збираюся.
— Молодець. Підтримую.
— А тобі що з того?
— Ну мені не так сумно буде одному без цього статусу.
— Можна бути щасливим і без цього…
— Звичайно, можна, — я підняв келих. — Давай за це і вип’ємо.
Тоня усміхнулася і ми дзенькнули склом.
— Визнай, — продовжив я, зробивши пару ковтків червоного, — нам разом було не так вже й погано.
— Іноді було…
— І зрештою, я хотів подякувати тобі за все, що ти для мене тоді зробила.
— Мені було тебе жаль, Андрію. Просто жаль…
— Не вірю. Я тобі подобався. Принаймні тоді. А може й зараз, — реготнув я.
Тоня кинула в мене серветкою і сама засміялася:
— Боже, які ми самовпевнені. Такі самовпевнені, що аж смішні. Можна я витру сльози від сміху?
— Роби що завгодно, моя романтична подруго.
Тоня зайшлася сміхом ще голосніше.
— Зрештою, — мовила Тоня трохи заспокоївшись, — це справді непогано, коли можна отак після всього зустрітися і посміятися над усім, що було.
— Певно так, — кивнув я. — До речі, я все хочу тебе спитати — ти й далі з ним зустрічаєшся?
Обличчя Тоні, ще пару хвилин тому таке веселе, одразу зробилося непроникним:
— Мені здається, що це тебе, власне, не повинно обходити.
— Ну чого ж. Зрештою, ми всі ніби учасники однієї історії…
— Андрію, давай чітко розділимо — так, справді, була ця прикра історія чи подія, учасниками якої ми всі були. Але… Це все у далекому минулому. А сьогодні є наші з ним стосунки. Які абсолютно тебе не стосуються.
— Я все чудово розумію, — я виставив перед собою руки, ніби захищаючись. — Просто хотів спитати, як у тебе справи, ото й усе. Тому що, — тут я запнувся на якийсь момент, потім продовжив, — тому що, зрештою, ти… не байдужа мені…
Тоня кинула в мій бік, як мені здалося, нищівний погляд і зі знущальною насмішкуватістю мовила:
— Та-ти-що! Який подарунок долі! Таки дочекалася…
Я зі стуком поставив келих з вином на стіл:
— Добре, будемо вважати, що з минулим ми покінчили. Зрештою, я зустрівся з тобою з однією конкретною метою — попередити. Якщо найближчим часом з тобою буде намагатися познайомитись одна людина, яка відрекомендується як Грінспен — тікай від нього якнайдалі. Чому — пояснювати не буду. Просто постарайся його уникнути. Все, я пішов. Був радий бачити.
Не чекаючи відповіді Тоні, я встав і вийшов з кафе, лишивши на столі кілька пожмаканих купюр офіціантам.
Коли вже зайшов до нашого двору, то побачив на веранді Сема і Грінспена, які щось розглядали під блимаючим вогником лампи, жваво обмінюючись коментарями. Побачивши мене, хлопці притихли, а потім Сем майже урочисто показав мені предмет їхньої уваги. Це був доволі величенький пістолет, загорнутий у шматину.