— Що це? — спитав я.
— Кольт, — відповів Сем. — Модифікація — дев’ять один один.
— Ого, — здивувався я. — Справжній?
— Справжніше не буває, — усміхнувся Семен. — Розробка дев’ятсот одинадцятого року. У нас зараз таких одиниці, та й ті дурних грошей коштують. А я майже задарма взяв…
— І що ти з таким раритетом робитимеш?
— Як що — стріляти, — засміявся Сем. — Це залізо ще пристойно працює.
— Тихше, — шикнув Грінспен. — Віка не повинна чути. До речі, Семе — а він справді нормально стріляє?
— Що можете бути кращим за кольт? — усміхнувся Сем. Очевидно, він тішився цим пістолетом як дитина. — Це класний пістолет. Справжній кольт під патрон 45. Достойна річ.
Грінспен знизав плечима:
— Ну що ж, якщо кажеш достойна — отже достойна. Зрештою, ще в Америці казали — Бог створив людей, а полковник Кольт зрівняв їх у правах. — Я думаю у нас одним кольтом не обійтися, — знов розсміявся Сем, з пієтетом обгортаючи пістолет шматиною. Він закінчив це робити і надійно сховав зброю у сараї, а потім ми всі зайшли до будинку, де Віка накрила для вечері стіл. Поспілкувалися на різні відсторонені теми. Потім розійшлися по своїх кімнатах. Здається я вже майже заснув, коли почув, як задзвонив залишений на столі мобільний. Побачив, що це дзвонила Тоня.
— Ти так швидко пішов, — почув я не зовсім тверезий голос Тоні. — І я не встигла сказати тобі ще одну дуже важливу річ.
— Що саме?
— Про те, яка ти велика свиня, Андрію…
— Ну… я знаю, що ти так думаєш…
— Не перебивай! І ще одне… Приїжджай до мене.
— Зараз?
— Так, саме зараз.
Притлумлене світло падало крізь штори на ліжко, на оголену спину Тоні. Ми лежали нерухомо, кожен думав про своє і відпочивав.
— Ти здається мені щось казав про якогось Грінспена? — порушила мовчанку Тоня.
— Так, казав, а що?
— Ніякого Грінспена я не знаю, — продовжила Тоня. — А от якийсь дивак на прізвище Грінченко на мене вчора виходив. Десь дістав мій мобільний телефон, хотів зустрітися. Я так і не зрозуміла — з якого приводу.
— В жодному разі не зустрічайся з ним, — мовив я. — Він непогана людина, але зараз краще з ним не зустрічатися. Можливо, все й минеться.
— Що саме минеться?
Я махнув рукою:
— Неважливо. Просто не зустрічайся з ним і все.
Тоня голосно розсміялася:
— Ти знаєш, ти мене так заінтригував, що тепер я просто зобов’язана з ним зустрітися.
Я рвучко сів на ліжку:
— Чому мені завжди здавалося, що робити на зло мені завжди було твоєю ідеєю-фікс?
Тоня знизала плечима:
— Тобі взагалі багато що здавалося. І здається.
Я потер руками скроні.
— Тоню, послухай. Зараз нам з тобою справді добре. Тут, саме в цей момент. Тому давай просто полежимо мовчки. Разом.
Вона подивилася мені у вічі:
— Чомусь це основне, що мені в тобі запам’яталось. Завжди — давай помовчимо.
Я голосно зітхнув:
— Чому тобі завжди все треба зіпсувати, коли нам добре?
— У тому, що ми разом, зараз немає нічого хорошого. Та й раніше його було обмаль.
— Ти кажеш неправду, Тоню.
— Неправду? А ти згадай…
Я дивився на сталеве лезо ножа. Лезо було ідеальним, жаль лишень, що закоротким, ну як на мій смак. Але руків’я напрочуд зручно лежало в руці. Я встиг зробити кілька випадів ножем перед собою і почув, що відкриваються вхідні двері. Швидко сховав ножа на полиці за книгами і обернувся саме в той момент, коли Тоня заходила до кімнати.
— Як ти? — спитала вона, уважно глянувши на мене.
— Все нормально.
— Ти хоч трохи відійшов?
— Так, звичайно, мені набагато краще.
— Вчора, після похорон я думала, що поховають ще одного…
— Так, але це було вчора. Сьогодні мені значно краще. Значно.
— Ну от і добре. Я тут купила дещо поїсти. Повечеряємо?
— Звичайно.
Ми пройшли на кухню, Тоня витягнула з сумки якісь продукти, щось пошаткувала, я в цей час дістав недопиту ще з поминок пляшку горілки та одну склянку для себе.
— Мені не наллєш? — запитала Тоня, коли вже сіли.
— На жаль, вино у нас закінчилося.
— Налий того, що й собі. Останнім часом, здається, я звикла і до цього питва.
— Добре, як скажеш.
Я дістав ще одну склянку для Тоні і налив на самісіньке денце.
— Вічна пам’ять, — промовив, не чаркуючись.
— Вічна пам’ять, — відповіла Тоня.
Ми випили, Тоня скривилася і одразу ж налила собі соку.
— Їж, чому ти не їсиш? — озвалась вона до мене, ставлячи вже порожню склянку з-під соку на стіл.