— Вибач, трохи завтикав, — відповів, беручись за, виделку.
Наступних півгодини ми вечеряли у повній тиші. Лише коли Тоня встала, аби зібрати тарілки, я сказав:
— Дякую.
— Рада, що тобі було смачно.
— Я не лише за їжу. Хоча вона теж була смачна. Дякую за все.
Тоня запитально поглянула на мене.
— Ти так ніби прощаєшся.
Я опустив очі додолу:
— Та ні, просто я мав це тобі колись сказати. Особливо зараз. Коли ти була постійно поруч…
Тоня махнула рукою:
— А що я, по-твоєму, мала б робити? Ти просто якісь дивні речі говориш…
— Для того й існують близькі люди. Аби мучитися з іншими…
— Перестань говорити дурниці!
— Добре, замовкаю. Тільки наостанок я хотів би попросити тебе за одну річ. І якщо можеш — пообіцяй, що виконаєш.
— Знаючи тебе, хитруна, я нічого не буду обіцяти наперед. Кажи, що ти хочеш?
— Якою ти іноді буваєш непоступливою. Якби це не звучало дивно, я хотів би тебе попросити, аби ти більше не опікувалася мною. Якщо зі мною ще щось трапиться.
— Андрію, ти лякаєш мене. А що з тобою може трапитись? Розказуй!
— Та нічого, абсолютно нічого. Просто раптом щось, якась прикра пригода, я кудись влізу через свій дурний розум. Пообіцяй мені, що відпустиш мене. Просто відпустиш мене — і заживеш власним життям. У якому мене не буде.
Тоня з прикрістю подивилась на мене:
— Ну якщо ти так просиш…
— Тоню, тільки без образ…
— Я не ображаюсь. Якщо ти хочеш, аби у твоєму житті не було мене, то так і скажи!
— Тоню, зрозумій одну річ — я не хочу, аби ти страждала. Страждала через мене. Повір, я буду щасливіший, коли знатиму, що у тебе все добре. Просто зрозумій це.
Тоня похитала головою і обійняла мене за плечі:
— Дурнику, ну як я зможу тебе кинути…
— Просто пообіцяй мені.
— Пішли спати, Андрію.
І ми пішли спати.
Наступного ранку я встав, коли Тоня ще спала. Тихо одягнувся в коридорі, аби не розбудити її, зібрав у сумку сякі-такі речі, поклавши на саме дно ножа. Повністю зібравшись, навшпиньках повернувся до кімнати, де спала Тоня. Вона лежала на боці, повернувшись до стіни, її обличчя мені не було видно, лише силует під простирадлом. Я видихнув і притулився до стіни. Здавалося, ще трохи, і я б точно нікуди не пішов. Проте, затамувавши подих постояв, потім вийшов на кухню, де на якомусь клаптику паперу вивів: «Вибач. Сподіваюся, ти зрозумієш». Залишив записку на столі і тихо вийшов з дому.
Захід, на якому я планував бути, мав відбутися в центрі міста, в опері. Саме там міська влада влаштувала урочисте зібрання, присвячене якомусь черговому ювілею. Ще до початку я ввійшов до будинку опери, боявся, що на вході будуть стояти рамки металошукачів, але, на щастя, їх не було. Проте охоронець на вході пильним поглядом обмацав мене:
— Журналіст?
— Так, звичайно, — відповів я, показуючи йому редакційне посвідчення.
Охоронець прочитав прізвище з посвідчення і почав шукати його у списках запрошених. Знайшовши, стиха проказав щось під носа і грізно запитав:
— Зброя, газові балончики?
— Ні, все лишив вдома, — усміхнувся я.
Охоронець з незворушним обличчям махнув мені рукою — проходь. Я пройшов у фойє, покружлявши в ньому, піднявся сходами на другий поверх. Людей там було значно менше, ніж на першому. Хоча біля одного із входів до зали зібрався чималий натовп. Люди щільним кільцем оточили когось, до кого була прикута їхня увага. Мені довелося трохи попрацювати ліктями, аби протиснутися ближче, щоб розгледіти того, хто викликав таку цікавість. Це був чоловік, вище середнього зросту, років сорока, в міру підтягнутий, з невиразного кольору волоссям, одягнутий у сірий костюм. Він стояв до мене спиною і про щось повагом розповідав, активно жестикулюючи, з виглядом абсолютно впевненої у собі людини. Кожен його порух, кожне слово зустрічали захопливу реакцію оточуючих, які мов губка всотували все, про що він їм говорив.
Я глибоко вдихнув, наче готуючись пірнути, потім видихнув, враз зрозумівши наскільки схвильований, зробив пару кроків убік від цієї юрби і, притулившись до колони, ще кілька разів глибоко вдихнув-видихнув. Потім, зібравшись з духом і відштовхнувшись від своєї опори, знов розштовхуючи людей, пішов до нього. Водночас однією рукою намагався на дні сумки намацати руків’я ножа, але чомусь не міг його знайти, снуючи всередині туди-сюди серед своїх речей. Мабуть, я виглядав дивакувато. Але увага оточуючих була прикута до чоловіка в центрі натовпу, тому здавалося, хай би що я виробляв у цей момент, — ніхто б не звернув на мене ані найменшої уваги. І я йшов далі, крок за кроком зменшуючи відстань між нами. І з кожним кроком дедалі більший спокій огортав мене. Крок, ще крок, ще один крок… Ось вже з-за чиєїсь спини побачив його сірий піджак, його жестикуляцію… Моя рука таки намацала руків’я, яке з силою стиснув. Я зробив ще один крок. І цієї миті він обернувся. Обернувся без попередження, ніби відчувши небезпеку на підсвідомості. Наші погляди зустрілися, його очі вразили мене. У нього був спокійний і водночас жорсткий, майже звірячий погляд, без найменшого натяку на жалість. Погляд впевненого у собі хижака, який вочевидь вирішив, що він вищий за інших, що володіє правом вершити долі, майже як Бог. Я глибоко вдихнув і зробив ще крок вперед…