— Тільки не згадуй за дорогу! Невже ти забула?! Якби не ці довбані ями, ми могли б її таки вчасно довезти до лікарні…
Тоня скрушно похитала головою:
— Якби не дорога, якби новіша швидка, якби вправніші лікарі, якби, якби, якби… Андрію, просто покинь про все це думати.
— Але факт лишається фактом — якби у швидкої не полетіло тоді колесо на тій ямі…
Тоня ще раз сумно похитала головою:
— Ну то, може, хай у всьому цьому буде винна сама яма?
— Можливо й так. Якби я перед тим не писав статтю, що саме на ремонт цієї дороги були виділені кошти з міського бюджету.
— І тому треба було пришити того, хто ці гроші вкрав? Та ти справжній герой якогось американського вестерну.
— Так, — кивнув я. — Мабуть справді дещо схожий. Лише з тією невеликою різницею, що я так і не пришив головного злочинця.
— Добре, — підняла застережливо руку Тоня. — Можливо, щодо дороги і всього іншого ти правий. Навіть швидше за все правий. Але скажи мені — для чого все це зводити до елементарного вбивства, від якого, зрештою, в останню хвилину ще й відмовитися?
— Інших шляхів поквитатися з ним я тоді не бачив. У нього тут — я показав свій кулак — було все — і суди, і міліція, і прокуратура. До речі, сьогодні все так само. Щодо того, що я відмовився від своїх намірів — це неправда. Ти чудово знаєш, що я просто не встиг цього зробити, мені не дали…
Тоня засміялась:
— А хочеш знати, що я думаю? Що насправді ти його і не хотів вбивати. Спочатку може й хотів, але потім передумав.
— Чому ти так вирішила?
— Хотів би — зробив.
— Там була охорона.
— Так, знаю. Охорона, яка начебто не дала тобі скористатися ножем… Все правильно. Але… Не знаю які аргументи для цього навести, але ти не вбивця. І ніколи ним не будеш.
— Ти помиляєшся…
— На жаль, ні.
— Чому на жаль?
— Тому що краще б ти його вбив, — сказала напрочуд тихо Тоня.
— Що?..
— Те що чув. Я могла б пробачити тобі всі твої метання чи помутніння, все що ти чудив тоді і зараз, проте я не можу пробачити тобі одного…
— Що я його не вбив?
— Саме так, — кивнула Тоня.
— Чому? Невже він справді таке чудовисько?
Тоня знизала плечима:
— Просто є люди, яким би краще не народжуватись… І історія наших з ним стосунків тут ні до чого. Майже ні до чого. За цей час я бачила дещо… Як він вчиняв з іншими людьми… До речі, він так само обіцяв вчинити і зі мною… Одне слово, шкода, що ти його тоді не вбив.
— Зараз ти говориш, як деякі мої друзі.
— Як цей, як його — Грінченко?
— Так, можливо, як він.
Тоня уважно глянула на мене:
— Слухай, Андрію, мені здається чи ні?
— Що саме?
— Ти боїшся за нього? Що його пришиють?
— Не кажи дурниць. Як я можу боятися за нього. Після всього.
— Чому ж ти тут?
— Невже ти не зрозуміла? Я боюся, аби тебе не вплутали у все це. Розумієш — я боюся за тебе.
Тоня взяла мене пальцями за підборіддя, намагаючись зазирнути в очі.
— Яке ж ти брехло, Андрію. Якщо ти так піклуєшся за мене, то де ти був увесь цей час? Де ти пропадав всі ці роки?
— Ну… — запнувся я. — Якби я не знав, що ти з ним, я був би з тобою.
Наступної миті мені здалося, що Тоня зацідить мені добрячого ляпаса. Проте вона стрималася.
— Ти знаєш, чому я була з ним, — тихо сказала вона.
— Чому була весь цей час? Невже він тримав тебе коло себе насильно всі ці роки?
Тоня опустила голову, якийсь час мовчала, згодом заговорила:
— Добре, я розкажу тобі. Зрештою, ти сам, певно, хотів почути це. Так ось, я залишилася під сильним враженням від моєї першої зустрічі з ним. Він здався зовсім не таким, яким я його уявляла. Інакшим. Ми з ним досить довго спілкувалися, я довго розказувала про тебе, про те, що з тобою робилося останнім часом, і він слухав, практично не заперечуючи, а потім сказав, що подумає над усім цим. А за кілька днів, коли я вчергове пішла до міліції, мені сказали, що тебе ось-ось випустять. Звичайно, це був він. Звичайно, я не могла не подзвонити йому і не подякувати…
— І подякувала?..
Наступної миті Тоня таки заліпила мені ляпаса. Ляпас був добрячий — щока на якийсь момент просто затерпла. Тоня видихнула.
— Вибач, — сказала вона. — Я хотіла це зробити від нашої останньої зустрічі, — і, усміхнувшись, додала: —І таки зробила…
Я підхопився з ліжка і схопив стілець, що стояв поруч, і з силою кинув ним об стіну. Легенький і вже достатньо розхитаний стілець картинно розлетівся на друзки.
— Вибач, — мовив я, повернувшись до Тоні і теж усміхнувшись. — Я це теж хотів давно зробити. З того часу, як мене випустили з міліції.