— А вгадайте, хто мені щойно телефонував? — спитав він.
— Кажи, — відрубав Сем.
— Ну ви нудні, — розчаровано похитав головою Грінспен. — Але добре, скажу. Пам’ятаєте, я вам розказував за знайому нашого об’єкта, з якою я намагався встановити контакт?
— Невже вдалося? — спитав я.
Грінспен кинув на мене швидкий погляд і усміхнувся.
— Думаю, що в контексті твого питання — ні. Але загалом мені вдалося з нею порозумітися. Хоч як дивно, вона виявилася дуже злою на нього. Звичайно, я не казав їй, що саме плануємо зробити. Сказав, що у нас до нього розмова, і ми б хотіли погомоніти тет-а-тет. Не знаю, здогадалася вона чи ні, дівчина вона справді тямуща, але щойно сказала, що домовилася з ним про зустріч на суботу. У себе вдома. Тож усе складається якнайкраще.
— І як ти собі бачиш всю цю операцію? — спитав я.
— Поки ніяк. Давайте все-таки відстріляємося, а потім під лісом є одна тиха місцина, можна буде, не криючись від Віки, про все поговорити.
Приблизно за годину ми заходили до порожньої в цей час колиби попід лісом. Замовили попоїсти, чаю, кави, по чарці чогось міцного.
— Мій план надзвичайно простий, — почав Грінспен. — Наш клієнт під’їжджає до її під’їзду, у машині скоріш за все будуть лише він і водій. Хтось бере на себе водія, а Андрій — його.
— Я міг би взяти на себе водія, — подав голос Сем. — Звичайно, якщо він не чемпіон з єдиноборств чи по витяганню пістолета з кобури.
— Наскільки я знаю, — мовив Грінспен, — для охорони у нього є інші, спеціально відібрані люди. Яких він чомусь ніколи не бере, коли їде до неї… Щодо шофера — зовні, здається, він у непоганій фізичній формі, але зброї, за моєю інформацією, у нього немає.
— Тоді, гадаю, я зможу з ним впоратись, — кивнув Сем.
— Ні, — заперечно похитав головою Грінспен. — Ми не будемо влаштовувати масову бійку тоді, як нам треба без зайвого шуму зробити нашу справу.
— А якщо я буду на момент його приїзду всередині? — подав голос я.
— Всередині чого? — перепитав Грінспен.
— Всередині будинку. Стоятиму на сходах. Там же немає ліфта.
— А звідки ти знаєш, що там немає ліфта? — запитально підняв на мене очі Гринь.
— Ну ти якось казав, в якому районі вона живе, там переважно стара забудова, відповідно немає ліфтів, — знизав плечима я.
— Логічно мислиш, — кивнув Грінспен. — І твоя пропозиція мені, до речі, подобається більше.
— Але стовбичити там — це означає привертати увагу жильців, — заперечив Сем. — Уявіть собі — якийсь парубійко стовбичить у під’їзді не знати чого.
— Ну можна й не стовбичити, — сказав Грінспен. — Якщо точно довідатись, коли він приїде.
— Ну це вже питання до твоєї знайомої, — вставив Сем. — Було б непогано це з’ясувати.
— Так, — кивнув Грінспен. — Я це уточню.
— Отже, за базовий беремо цей сценарій? — запитав я.
— Певно що так, — знизав плечима Грінспен. — За відсутності кращого…
— Тоді нам би треба було обговорити ще деякі деталі…
— Деталі обговоримо потім, — подав голос Сем. — А зараз давайте пообідаємо. Не знаю як ви, а я зголоднів і змерз.
Ми були не проти, тим більше, що саме принесли наше замовлення.
Наступного дня ми знов поїхали тренуватися, але в результаті значно більше часу, ніж стрільбі, приділили обговоренню деталей нашого плану. Ще вчора він здавався майже фантастикою, сьогодні ж набув реальних обрисів. Ми докладно обговорили майже всі дрібниці, проте не було одного, найголовнішого — ми й надалі не знали точного часу прибуття нашого клієнта. Грінспен постійно набирав когось, очевидно Тоню, проте на тому кінці ніхто не відповідав. Приблизно так само провели і кілька наступних днів, замінивши лише вихід до лісу на пошуки та обстеження будинку, подібного до Тоніного, аби в деталях зрозуміти, як поводитись на місці. Інформації від самої Тоні досі не було.
І ось якось вранці я прокинувся зі стійким відчуттям, що в моїй кімнаті хтось є. Розплющивши очі, з великим здивуванням побачив Грінспена.
— Доброго ранку, Андрію, — привітався він.
— І тобі доброго ранку. А що ти тут робиш?
— Сьогодні субота, Андрію.
— Субота? А-а-а, зрозумів. Але ж час досі не відомий?
— Вже відомий.
— Ти таки додзвонився до неї?